Перед Данковими очима постала нараз та одміна, що сталася з Хафізом, коли нагадав йому про Забаву: і яким спустошеним зробився він враз, і якими очима глянув на нього, Забавиного кревняка, почувши оте: «Не хочу відчувати потім на руках кров мужа своєї кревнячки». Либонь, так і є: повелів комусь із своїх: «Якщо ми не вистоїмо в січі, не лишайте антам ані жони, ані дітей. Не волію, аби хтось із них зрадив своєму родові і став служити на потіху недруга тому ж недругові».
— О боги! — простогнав Данко і тим сказав усе, що хотів сказати.
Потятими в Дикуші клопотатимуться ті, що залишаються в ній яко залога, всі інші мужі вийшли уже з острогу й лаштуються до походу.
— Криваво почався він у нас, брате, — зітхнув Світозар. — Несподівано жорстоко і криваво. Що скажемо небозі Ярославі і хто скаже?
— Що є, те й повідаємо, а повідають ті, кого залишаємо на чолі залоги. Нам не випадає брати на себе цієї повинності.
— Через поспішність чи тому, що соромно і лячно постати з такими вістями перед Ярославою?
Данко холодно глянув на брата.
— І соромно також, хоча я й не почуваю за собою провини в тім, що сталося з її донею. Най той почуває її, хто благословив цей злюб.
— Натякаєш на Радима?
— І на нього також.
— Викинь це з тями. На велике діло пішли ми купно з братом Радимом, негоже думати в такий час про чвари, тим паче, що Радим давно осмислив той свій вчинок і встиг уже виправдати себе.
— Як то?
— Домігся в хана кутригурів дозволу вийти всією своєю ратною силою на Дунай і стати по Дунаєві.
— Йой, чи то так багато?
— Таки багато, бо й сам хан стає там і тим самим каже: іде проти обрів.
— Це напевно?
— Маю гінця від князя Радима, а від гінця — запевнення. Кутригури з нами.
Данко міняється на виду, і міняється на добре.
— Тоді в путь?
— Ано. У добру путь, брате. Бери свої тисячі і поспіши заперти ними перевали. Пам’ятай, коли обри оступляться перед князем Велемиром, підуть саме туди.
— І на тебе також.
— Можливо, хоча більше ймовірним є, що, коли стенуться, постараються розминутися з моїми тисячами, підуть прямісінько в гори.
XXXII
Кінні тисячі полян, древлян, дулібів, інших слов’янських родів доволі швидко і без особливих перешкод посувалися землею Дулібською. Їхній навальний рух, як і нещадна розправа з обрами, що насадив Форисин по окольних городищах, нагнали посадженим відчутного жаху. Бігме, ніхто з них і не помишляв про опір. Знімалися того ж дня і тієї миті, коли довідувалися про антів, і гнали змилених коней на Волин, під захист валів та мудрості каганового тудуна на дулібах.
— Русь іде! — казали спершу стишено, лише найближчим і довіреним, далі голосніше та й голосніше.
— Пре така кінна сила, від якої земля стогне.
— І не одною лавою, — уточнювали обізнаніші, — по всій землі.
Форисин мав щось вдіяти, аби повернути турмам певність: та сила не страшна для них, свою мають незгіршу. А як повернути, не відав. Послатися на те, що сидять за неприступним валом? Що в них, аварів, є живність, є доступ до води, можуть і літо, і поліття висидіти в облозі, а настане зима, руси не витримають, знімуть облогу й підуть пріч? Вої можуть і не повірити цим байкам. Острог, скажуть, не такий великий, аби вмістити всю тьму, тим більше прогодувати її тим, що є, до зими. Мусить щось інше вдіяти. А що, крім січі, може зарадити в цій скруті?
І Форисин зважився вийти назустріч тому грізному, як застерігають усі, недругові, нав’язати йому січу поза острогом. Аби знати, де він, як і яким числом іде, чи можна завдати одній із антських лав, коли правда, що йдуть нарізно, відчутного удару, одібрав з молоді кмітливих терханів і повелів їм вийти на східні околії, вивідати все, що належить знати про ту руську навалу.
Звідів ждав недовго і не був потішений ними. Першою, за всіма ознаками, підійде до Волина головна сила антів — та, на чолі якої стоїть князь Велемир. З нею менш за все хотілося б здибатися. Та що вдіє, коли вибору немає?
Від Волина не зважився віддалятися, тим паче аж надто. Ті, що йдуть на нього стороною, можуть опинитися позаду турм і вдарити їм у спину, а то й гірше — вторгнутись, користуючись відсутністю головної сили аварів, у Волин і взяти його на меч і сулицю. Тож став заступом по лівім березі Луги, а далі на полуніч — по Бугу і ждав, коли наблизиться князь русів Велемир. Наперед висунув і велів окопатися, доки є час, лучників. Кінних відвів назад і сховав у перелісках. Авари до такого ніколи не вдавалися, вони стинаються тільки в кінних лавах. Та чому й цього разу має бути так, як завжди? Гляди, цей виверт і стане тією несподіванкою, якої князь Велемир не жде. А всяка несподіванка — половина успіху.