— Не оступатися! — люто подивився на тих, що прискакали з благанням-порадою. — Стояти на смерть!
А оступитися все ж довелося. Не одразу, тоді вже, як сонце аж ген піднялося над обрієм, а з двох тисяч воїв, що були під його рукою, лишилася всього лиш половина, однак оступився. Бо сам побачив і пересвідчився: русів сила-силенна, коли й далі стоятиме на своєму, може взагалі не випорснути з їхніх лещат. Хай вдовольняються тим, що осилили, хай. Він теж повернеться до Волина не такий уже й пригнічений. Все-таки нагнав князеві Велемиру жаху. Та й урону завдав немалого.
Те, про що довідався від своїх на супротивнім березі Луги, не додало втіхи. Доки стинався з дружиною київського князя, надійшли ті анти, що правились на Волин лівим крилом, і встигли вже перейти через Лугу, ось-ось наведуть лад серед свого тлуму і підуть на його, Форисинові, турми.
Не знав того дня, хто вони, теж русичі чи якогось іншого роду-племені. То вже пізніше, як підуть та зітнуться з його воями, довідається: на нього вийшли дуліби на чолі з князем своїм Мезаміром. Довідається й відчує: ці найстрашніші, бо несуть у серці не лише ратну буєсть, а й нелюдську злобу, жадання кровної мсти. Десь в глибині єства зродиться по тому відчутті й перший сумнів: чи добре чинить, змагаючись із антами поза острогом? Чи вистоїть взагалі, коли їх така сила? Вивідники доповідають: наближається до Волина й третя антська лава. Що, коли ця, остання, перейде через Буг полуночніш острогу й піде на нього з боку Підляшшя? Тоді він взагалі опиниться в зашморгу. Путі до відступу відріжуть, лишиться одне: запертися у Волині й уповати на поміч.
Де сумнів, там і вагання: як же бути? Чи не відійти, доки не пізно, за Буг, а там — за Віслу чи Сян? Кінним і літньої ночі вистачить, щоб переправитись і зникнути, поки спить недруг, в дальніх закутках Забужжя, через день-другий — і в горах. Та що скаже каган, коли довідається: полишив стольний город на дулібах і Дулібію без будь-якої спроби обстояти їх? Чи Волин — такий ненадійний острог, щоб занепадати духом, тим паче передчасно? Що з того, що запруть його там, хай попробують узяти. Хтось же з тих аварів, що перебували на околіях, встиг пробитися до Паннонії. А коли встиг, скаже, що діється тут, каганові чи кендер-хаканові. Того буде доста, аби прийшла поміч. А прийде поміч, анти не вистоять, побіжать з-під Волина пріч. Отож до лиха всі сумніви! Стоятиме, підпертий високим валом Волина, доки можна буде стояти, а ні — сховається за валом.
Певність — бодай якась — прийшла, а твердої віри, що буде саме так, все ж не було. Тому й не вгомонився аварський привідця, ставши на мислі: стояти, і тільки. Одним звелів спішитись і заритися в землю, стати супроти аж надто завзятих дулібів, що напирали з полудня, неприступною стіною (і лучниками, і мечниками заодно), іншим робити те саме і стати тим самим з боку Бугу.
— Пощо так, привідцю? — дивувалися терхани. — Русів там немає.
— Немає, то будуть.
Усе, здавалось, передбачив і до всього був готовий, та ненадовго вистачило тої готовності. Очолені Мезаміром дуліби таки несамовито перли на його лучників і доволі швидко змусили їх вичерпати в собі запас багатурської мужності. Пустили в перших, що неслися чвалом, вершників по кілька стріл та й стенулися: хто побіг, не тямлячи куди й чого, хто шукав рятунку на дні щойно відритого сховку в землі.
Довелося кидати клич кінним турмам.
— В мечі їх! — показав на дулібів, які встигли пересягнути через його лучників і, не відчуваючи вже супротиву, гнали огирів на всю кінську пору.
Цього разу Форисин не пішов у січу. Стояв на пригірку, стежив за тими, що стримували навалу, і поглядав на Лугу. Скільки тих, що рвуться до Волина з полудня, не відає. За курявою, що її збили кінні сотні дулібів і його турми, за тією ворохобнею, що закрутила всіма на боролищі, важко було догледітись. Одне знає: супроти дулібів пішло три турми. Коли вони не змогли погнати їх пріч, у Мезаміра, виходить, не менше, коли не більше, ніж у нього, воїв. І все ж терхани його на щось сподіваються. Ба як завертіли тими першими з ворожих лав, що видаються найбільш завзятими. Йдуть по колу і збирають докупи всіх, що опиняються в колі. Коли дуліби, захопившись січею, не втямлять, до чого йдеться, станеться те, що має статися: розчленують їх, а вже розчленованих витинатимуть, насідаючи звідусіль, та й витинатимуть, доки не посічуть дощенту.