Так завше було, так має бути й нині. Ось тільки… Чому не всі так діють? Деякі, почавши затягувати дулібів у відомий ще з тих часів, як були в Прикаспії, зашморг, відмовилися з якогось дива від нього. Не інакше як не даються слов’яни, знають, до чого йдеться, і випорскують.
— Тудуне! — покликав хтось із вірних. — Глянь за річку. Руси пішли!
Маєш! Чого боявся, чого до крику не хотів, те й сталося.
— Лишайся тут, — повелів тому, котрий попередив. — Я подамся до турм, що стоять супроти Велемира. Буде потреба, шли на підмогу знесиленим останню з прибережених під лісом турму, а відкинути тих, що пориваються до Волина з полудня, мусиш. Чув, що кажу?
Скільки гнав огира, стільки й потерпав: чи вистоять лучники, котрих посадив вздовж Луги. У них є своя перевага, і немала: дружинники князя Велемира, щоб зійтися з ними, мають здолати під стрілами галяву при річці а потім і саму річку. То не така вже й абищиця. Доки руси перетнуть відкрите місце на боролищі та вийдуть на лівий берег ріки, кожен лучник язвить чи й зовсім заб’є одного-двох воїв. А це не так мало. Бігме, це не так уже й мало, коли брати на карб, що дістанеться не тільки княжим дружинникам, а й їхнім коням. Решта ж або стенеться, вжахнувшись, або стане легкою здобиччю його, тудунових, турм.
Форисинові добре видно вже їх, Велемирових русів. Вихопилися з лісу сотнями, а стали зближатися з рікою — розсипалися враз і, прикриваючись щитами, погнали коней прямісінько на лучників.
«Маєш, — встиг подумати. — Недарма старші в родах полюблять повторювати: «Лиш бевзі в думці багатіють». Гадав, кожен із його лучників зсадить із огира не менше двох русів, а щось не видно їх, потятих чи вражених. Коли й вивалюються з сідла, то лиш окремі. Либонь, уміють Велемирові дружинники прикритися щитами, більше коням дістається, ніж їм. Здиблюються, вражені стрілами, а то й падають на лету чи йдуть на дно, коли стріла настигає в річці.
— Тримайтесь, багатури! — збадьорює своїх. — Зараз тут будуть наші турми!
Вони справді не забарилися. Покликані привідцею, на лету врізалися в тих полян та росів, що здолали вже річкову течію, і скинули їх своєю навальністю в ріку чи завертіли ними в смертельній круговерті — так, як авари це вміють. Ті ж, кому не вистачило нападників при березі, кинулися в річку і зчепилися з ними на мілководді. Чулися зичні повеління, чулись погрози, хлюпала немилосердно збита кіньми вода, та над усе возносився над рікою і слався далеко поза нею тисячоголосий брязкіт мечів, уповало на милосердя чи нарікало на дурість людську дике іржання язвлених коней.
Форисин не міг бачити всього боролища й ганяв Гнідого від турми до турми. Тих збадьорював, тим повелівав а комусь і погрожував.
— Не оступатися! Пам’ятайте, вам повеліваю не лиш. я, повелівають роди. Над тим, хто оступиться, висить прокляття самого Тангри!
А тим часом рискав барсом і шукав місця, звідки видно було б весь річковий берег і те, що робиться при березі. Привідця мусить бачити боролище і знати, куди послати поміч, де об’явитися самому, коли треба збудити в воях і останню буєсть, і всю, що є ще в руках, силу. Та ба, такого місця не відшукалося, мусив вдовольнитися тим, що бачив зі свого огира.
— Трьом сотням із турми Омара повеліваю стати над берегом Луги поблизу воріт, двом — там, де ріка робить крутий вигин. Всі інші сотні і сам терхан хай ідуть під мою руку.
Це все, чим міг він пособити посланим супроти київського князя турмам. Мізерія, що й казать. Хіба покликати кілька сотень з острогу?
Не встиг подумати про це, як від міжріччя пригнався гінець і крикнув, зближаючись:
— Біда, привідцю! Супроти нас кинуто вдвічі більшу силу, ніж маємо. Терхани сказали, коли не пришлеш поміч, не вистоять.
— Звідки терханам знати, скільки в антів воїв?
— Це й без обізнаності видно. Їх тьма.
— Я лишав для підмоги турму. Де вона, чому не кинули в поміч тим, кому непереливки?
— Кинули, достойний. Що турма, коли в них їх не менше шести. А, крім того, переважають дуліби. Злість мають таку, що й криця не лякає.
Форисин креше очима іскри. Та що може вдіяти, коли перед ним всього лиш гінець? Бере ті, що мав при собі, сотні, приострожує огира й скаче в міжріччя.
Прокляття! Де їх стільки взялося, цих антів! Хай руси могли покликати в похід і дружину, і воїв ополчення. А де взялися ще й дуліби? Хіба не він потяв їх на Дністрі, і потяв до ноги? Не менше шести турм… Бредня! У тих, що послали гінця, двоїться, а то й троїться з ляку в очах, не інакше. Слимаки, а не терхани. Хай-но прискаче та пересвідчиться, що так, голови постинає! Заприсягається Небом: виявить винних і постинає голови, аби всім іншим не повадно було ганьбити ім’я аварів і багатурів.