За вихором ратної веремії, пилюкою, що її зняли засмикані воями коні, не міг догледітися, де свої, де чужі, а тим паче визначити, на чиєму боці перевага. Навіть те, що стоїть хай і на невисокому, все ж узвишші, не допомагає. Напирають один на одного вершники, зблискують на сонці мечі, так часто і так густо, не добереш, йде лава на лаву чи все змішалося, стало єдиною круговертю. Ба ні, он там, на лівім крилі, слов’янські сотні, здається, не затопили собою аварські турми, там переважають його вої. То чи й не є вона, остання, що кинув на поміч знекровленим, турма.
Що ж вдіяти йому, Форисинові? Податися з сотнями, що має при собі, на поміч знесиленим чи пристати до тих, котрі тримаються ще купи, і потіснити дулібів? Далебі, що так.
— За мною, багатури! — кинув клич, і вже тоді, як Гнідий відчув повеління господаря й дав волю силі та спритності своїй, обернувся до сотень і сказав сотням: — Доведімо вістрям меча свого, що ми були й лишаємося непоборними!
Врізався між зворохоблених січею вершників і не став доглядатися, як далеко ті, що йшли за ним. Стяв першого, що підвернувся, дуліба, вибив із рук меча в другого, либонь, потяв би одразу ж і третього, та третій встиг підставити під його удар кутого бронню щита і захистив себе від видимої смерті. Певно, заважили дуліби: перед ними не звичайний воїн, — багатур, і стали розступатися, кликати своїх до гурту й насідати на Форисина уже гуртом. Та припізнилися. Форисин не сам уже був. На той час встигли підійти його сотні й заслонити свого привідцю.
— Грім і блискавка, авари! — згадав бойовий клич, з яким брали гору над антами ще тоді, по смерті Баяна.
— Грім і блискавка, привідцю! — дужо підхопили його клич вої.
Відчував: за ним надійна стіна однодумців, тих, що не розгубили віри у власну силу, бо вірять йому, своєму привідці. А проте не міг не відчути й силу дулібів: вони таки завзято боронять себе. І сам тне їх за першої-ліпшої нагоди, і ті, що йдуть поруч із ним, не ловлять гав, а поступу вперед не помічає. На місце потятих чи уражених стають інші, на місце тих інших ще інші, а таки не оступаються вже і не церемоняться з його мечниками, кого язвлять, кого на смерть вражають, надто сулицями. Коли б вої, що стоять пліч-о-пліч із ним, не оберігали свого привідцю, не розминутися б і йому, Форисинові, з бронню дулібів. З усього видно, завважили: це сам терхан, і за всяку ціну хочуть покласти його огиреві під ноги, а то й надіти на сулицю та понести над зворохобленими лавами, як інсигнію своєї слави.
Треба б вийти й кинути оком на боролище. А вийти не може. Певен, це на його буєсті і на його присутності попереду всіх тримаються аварські лави. Вийде з них — і похитнуться.
На щастя, вихопився з дулібських лещат і пробився до Форисина один із привідців посланої сюди на початку січі турми. Дуліби пригасили буєсть свою і дали аварському тудунові можливість перекинутися з терханом словом.
— Як сталося, що вас роз’єднали, ба й затопили собою слов’яни?
— Бо їх утричі більше, ніж нас. Тут не тільки дуліби…
— А де Махмут? — назвав ім’я іншого привідці турми.
— Десь там, — показав терхан. — Якщо він взагалі є ще. Його відтіснили від мене якісь інші, не дулібські сотні й навалилися дужо, всією своєю силою.
— Скільки з тобою мечників?
— Якщо половина турми залишилася, то добре.
— Пробийся з ними до Махмута, допоможи йому вихопитися з зашморгу. Одразу ж по тому відходьте до Волина.
Дорого коштував їм той відхід. Був-бо справжнісінькою втечею. І гналися за ними по п’ятах, і свистіли їм навздогін (а то нестерпно гірко для аварів, такого не знали вони мало не сто літ), і стрілами та сулицями прискали в спину. Добре вже те, що попередив заздалегідь воїв, які стримували русів по Лузі: стояти, доки не відійдуть турми, що були в міжріччі; лиш потім відійти під прикриття острогу і його валу. Не були б попереджені, хто відає, як обернулося б. Могли б збитися усі настрахані біля воріт і приректи на смерть не лише тих, кому велено було відходити останніми, — всіх, і піших, і кінних, виведених з острогу на січу, і тих, що сиділи й ждали повеління привідці в острозі. За такої наглої втечі усе можливе.
Бачив, терхани дивляться на нього, аварського тудуна в Дулібії, ніби на приреченого. Невже так підло упали духом і встигли увірувати за ці дні: і їм, і їхньому привідці уготовано найгірше?
Здолав гнітюче відчуття, що встигло лягти на серце, й подав нарешті голос:
— Передусім хочу знати, скільки в кого залишилось воїв.