— Що робитимемо? — над’їхали молодші князі і запитали в старших. — Невже усе оте скописько аварів маємо потяти?
— А як інакше замиритися з ними?
— Може, варто піти на перетрактації?
— Це обри, Мезаміре. Вони не складуть броні і не подадуть руки до вериг.
— Своїх багато втратимо, ось біда, — вкинув слово й Славомир.
— Іншої ради немає. Не ми в них, вони в нас мають просити миру.
Мезамір довго і пильно оглядав город, що став боролищем, приглядався до тих, що стиналися на боролищі.
— Тісно нам тут, — обернувся до Світозара та Велемира. Може, почленуємо тих, що бороняться, на малі островки і тим примусимо стенутися?
— А як нашим буде серед почленованого супостата? — Світозар йому. — Я про інше думаю: аби не було так тісно, відкиньмо навпіл поділених аварів далі від намістя і починаймо облогу дитинця та аварського заводія, що возсідає в ньому. Впаде дитинець, швидше будуть зломлені в намірах своїх і всі інші обри.
— А що, це діло, — вхопився за ту пораду київський князь. — І оскільки воно не з легких, візьму його на себе.
— Особисто з Форисином мав би поквитатися я, — несміливо, одначе й владно заперечив привідця дулібів.
— Візьмемо дитинець, дамо тобі таку нагоду, ніде він не дінеться.
— То буде, княже, не те і не так. У січі хотів би здибатися з кагановим тудуном і побачити, чи такий хоробрий він, як жорстокий.
Світозар і Велемир переглянулися. «Занадто молод ти, Мезаміре, — казали ті позирки, — аби виходити на герць із Форисином!» Перший зібрався з думкою і зважився висловити її стольник:
— То, може, удвох і йдіть на дитинець? Взяти його, справді, нелегко буде, а Мезамір знає там усі можливі щілини.
Привідця дулібів не став ждати згоди київського князя, підібрав поводи й націлився їхати. Та нараз згадав щось і обернувся до Світозара:
— Хто стане на місце моїх воїв у лавах?
— По сусідству з тобою хто стоїть?
— Князь втікичів Славомир.
— Він хай і стане з своїми воями на місце твоїх.
І тоді вже, як Мезамір від’їхав, вдався до київського князя.
— Наражати його на цю січу справді не варто було б, одначе й утримати від неї нелегко. Образиться, і вельми. Я тому пристав до цієї його гадки, що покладаюсь на тебе, княже. Приглянь за ним, коли йтимете на приступ. Ненависть має неабияку, по молодості може невміло скористатися нею.
— А як же з поквитанням?
— Дозволиш його тоді вже, коли більш-менш безпечно буде. Дулібія й без того он які понесла втрати. Най матиме бодай свого князя. З усього Добритового роду лише він залишився.
— Домовились. Хай буде славен сей день.
— Най буде славен.
Та одне — бажати собі слави, удачі і зовсім інше — мати їх. Руси з дулібами лиш готувалися впродовж усього дня взяти дитинець — розібрали, перенесли і знову склали далі від дитинця і тих, що засіли в ньому, сходні; древляни, уличі стиналися з аварськими турмами в городі, да так і не добилися чогось суттєвого, окрім того хіба, що устелили трупами обринів двори, вулиці та провулки й примусили супостата поступитися ними.
— Їх тут до гибелі, — виправдувалися сотенні перед тисяцькими, а тисяцькі — перед привідцями. — Однак завтра-післязавтра доконаємо вже.
З тією сподіванкою відходили в надвечір’я на спочинок, з нею ставали другого дня й до січі. А обіцянка лишалася всього лиш обіцянкою. На лихо, й київському князеві купно з привідцею дулібів не поталанило взяти впродовж тих днів дитинець. Форисин розгадав їхній намір, а може, й догледівся, коли готувались, і заздалегідь розтопив кип’ячку та облив нею сходні, як тільки-но приставили їх до валу. Руси з дулібами й огледітись не встигли, як сходні взялися вогнем. Довелося ждати наступної ночі, а тим часом мізкувати, як перехитрити супостата.
Мезамір досадував більше, ніж всі інші.
— Заприсягаюся гнівом Перуна: таки не ждатимемо, — надумався врешті і вдався з тою думкою до київського князя.
— Гадаєш, інакше якось, зможемо взяти Форисина?
— Гадаю, княже. Он з тої, найближчої до валу, забудови почнемо підкоп, і одразу ж, серед білого дня. Землю буде куди викидати, обри не видітимуть, що підкопуємося, а отже, й не догадуватимуться, що чекає на них. Об’явимося поночі в дитинці неждано й негадано.
— А що, це мисль. Коли так, одразу й починаймо підкоп.
Доки в городі точилася третього дня січа й стояв звичний для неї галас, дуліби спішно і без особливого побоювання, що будуть заважені й потяті, робили своє діло. А пішли на світанні через прокладений під землею хід до дитинця і не застали там Форисина, як і його вірних.