Немало дивувалися з того, та ще більше були подивовані ті, що рушили на аварські недобитки в городі і не виявили їх ані по людських подвір’ях, ані під валом, де вони тлумилися в останнє надвечір’я. Ті, що відсиджувалися купно з своїм привідцею в дитинці, певно, через підземний хід вийшли до Бугу і зникли невідомо де. Ці ж, що лишилися після триденної січі в городі, перекинули через стіну линви і, либонь, по них випорснули з накинутого вже на них зашморгу.
— Що кажуть ті з наших, котрі стоять за Бугом? — поцікавився стольник у сотенного, що доповідав йому про оказію.
— Анічого. Жоден обрин не об’являвся перед їхніми лавами.
— Не інакше як спливли за водою, — жваво озивався Мезамір.
— Гадаєш?
— Більше їм не було куди дітись. Погляньте, усіх коней залишили, а бронь прихопили з собою. Бо що воїн без броні? Анічого. Отож склали її на плоти й спливли на них, скориставшись темрявою, за течією. Супроти течії без надійних весел їх не поженуть.
— Так-так. Виходить, сліди обринів-втікачів слід шукати в полуночній стороні і там, де немає вже наших дружинників.
— Саме в полуночній.
— Тоді — в погоню. Без коней далеко не втечуть.
І знову Мезамір перший відгукнувся на це стольникове повеління — йому не терпілось-таки схопити Форисина і привселюдно поквитатися з ним.
— Я подамся лівим берегом Бугу, а хтось має податися й правим. Обри й таке могли втнути, аби заплутати свої сліди.
— А хто наводитиме лад в острозі, в усій землі? Нам не випадає братися на це.
— То — потім. Зараз важливо добити обрів, не дати їм зібратися з силою чи навіть втекти.
Світозар бачив: надто надійно заволоділо дулібським князем бажання мсти-відплати, його все одно не стримати. Та й потреби такої, здається, немає. Най скаче назустріч вітрові та пригасить його прохолодою жагу жадань своїх. Форисин тепер уже не страшний.
Князі так постановили, зійшовшись на раду: доки Мезамір, інші воєводи з київської та древлянської дружини ганяються за збіглими аварами, всі інші дружинники, вої народного ополчення також не повинні марнувати часу. Одні пройдуться з мечем та сулицею по вервях Дулібії, передусім там, де не були, звільнять їх від обрів, коли не втекли ще, та їхніх уставів, поновлять давні дулібські покони та закони, інші віддадуть шану потятим побратимам, очистять землю від обрів, що прийшли сюди з надією бути довічними володарями, а впали від мечів та стріл яко таті.
Возили та й возили їх за волинські обводи. Обрів віддавали, за поконами родів їхніх, землі, своїх готували віддати вогню. А Мезаміра і тих, що пішли з ним на пошуки аварського тудуна, не було та й не було. І вістей від них аніяких.
Мужі не могли не завважити цього і почали хвилюватись.
— Що могло статися там?
— Повернуться — скажуть. Або ж подалися на дальні пошуки, або оточили десь обрів і не можуть взяти.
— Коли б оточили та не могли взяти, покликали б поміч.
— А що, як гординя не дозволяє?
Привідці раті слов’янської до певного часу не брали Мезамірову відсутність на карб, принаймні не подавали виду, що беруть. А може, їм за клопотами й не до того було. Коли ж під стольним городом землі Дулібської віддиміли останні вогнища і всі живі віддали достойні почесті потятим, та відсутність і їх почала бентежити: а й справді, де може бути послана по слідах аварів погоня, чому немає саме тих, що пішли лівим берегом Бугу? Уголос ані князь Велемир, ані стольник Світозар не зважувалися казати: час посилати загони й удостовіритися, що сталося, де може бути погоня, а про себе помишляли про це, і хто відає, чи не зробили б ті помисли ділом, коли б Мезамір не об’явився найближчого дня у Волині і не погасив їхню тривогу.
Либонь, не в ліпшому настрої був, бо не пішов і не доповів князеві Велемиру чи стольнику Світозару яко верховним привідцям, чим завершилися його пошуки тудуна Форисина… Дав повеління своїм соратникам, де розміститися, та й пішов до материного теремка, що його отроки встигли оглянути вже й приготувати для єдиного спадкоємного нащадка князя Добрита.
Велемир не міг не завважити того, однак не став домагатися негайних звідів, переклав ту повинність на стольника — він ближче знається з дулібським привідцею, хай вивідає звіди та й про все інше побесідує заодно. Йдеться до відновлення Дулібії яко князівства. Хто, як не Мезамір, має докласти розуму і сили, аби обійшлося так, як мислять собі.
Світозар не поспішав турбувати майбутнього князя на дулібах. Дав йому можливість розглянутися у материнім теремку, та спочити після виснажливого походу і лиш потім звелів покликати.