— Слава і хвала! — одностайно підхопили княже слово дружинники.
А Келагаст узяв тим часом виповнену медом братницю і вихлюпнув те, що було в ній, у вогонь.
— Аби були веселі й там, у затишнім Вираї, — побажав.
Мужі, отроки зробили те саме, наслідуючи князя. А вже опісля стали пити меди та споживати страву, щедро виставлену перед ними з нагоди тризни.
Вогнища палали не лише там, де спалювали потятих, а й далеко поза боролищем, де таборилися численні сотні й тисячі людського ополчення. На місці спалення лиш князь та його старша, почасти молода дружина. Всі інші поодаль, по правий чи по лівий бік Дністра. А щоб єдність між тими, що йдуть до Вираю, і тими, на кого покладається повинність боронити землю від супостата, не уривалася і присутність на тризні всіх воїв була відчутно зримою, палили в усіх таборах багаття, лили туди хмільні напої, самі споживали їх і бесіду вели, як на всяких поминках, — про тих, з ким прощалися назавжди.
— Ми ж із Стемидом всюди були поруч, — хвалиться котрийсь із ополченців, — а як налетіли оті запацьорені та завертілося таке, що світу не стало видно, не вгледів, де він подівся і коли саме. Знай підставляв під удари супостатів своїх то щита, то меча чи сам разив, коли випадала слушна нагода. Випала вона і на той мент, як побачив Стемида в біді. Дивлюсь, двоє на одного насідають. «Тримайся! — кричу йому. — Я йду на поміч!» І таки прийшов та взяв на себе найзавзятішого. А поки стинався з ним, Стемида не стало. Воно й не дивно: ми — піші, вони — кінні. Зі мною теж могло б те саме бути, коли б не наспіли наші.
— Після цеї січі ми теж матимемо коней. Чули, княжі дружинники перегнали за Дністер такі табуни, що їх і перелічити годі.
— Гадаєш, князь посадить на тих коней нас, поселян?
— А кого ж тоді саджати на них, як не нас? Сам чув від мужів: князь хвалився, що вчинить саме так.
— Ото справді було б діло. Вип’ємо й за це.
— Ано. Щоб наша сила множилася, щоб ми менше мали потятих на боролищах.
Їм ніхто не перечив та й чого мали б перечити? Чи так часто переймають у супостата славу? Чи за таке не годиться випити, як і за тих, що полягли, здобуваючи собі честь, а князю славу? Тризна є тризна. Де ще так надійно проженеш від себе сум, де скинеш із плечей тягар обид і повинностей, як не тут, на велелюдній тризні, у щирій, як сама правда, бесіді з ратниками? Туманиться зір? Колобродить мисль? Дарма. Зате он як втішно і затишно на серці й геть нічого не хочеться серцю, окрім веселої бесіди, а ще всеочищаючої, як той вогонь, пісні, а ще танцю, в якому й зовсім уже б’єш лихом об землю й возносиш себе на достойну достойника височінь. Гей, хто там мастак заспівувати? Нагостри, брате наш, на високий лад серце та заспівай тієї, що б’є з нас молодістю, що є силою духу нашого і окрасою жадань наших. Ано, саме ту!
Серед такого велелюддя заспівувач завжди знайдеться, а ті, що підтримають його, і поготів. Тож і злітає до неба та стелиться долом не так, може, злагоджена, зате сердечна пісня, а десь-інде вої ведуть уже й танок і б’ють лихом об землю, являють себе і кличуть інших являти такими, як є від вітця-матері, ба від самого світу, що, попри все, є он який світлий та ясний, привіллям та дозвіллям красний.
Вдень, коли світило сонце, численних багать при Дністрі, либонь, не видно було в околіях. Зате коли зайшло в ніч, а тризна тривала та й тривала, про неї довідалися не лише в Придністров’ї, а й далеко поза ним. Бо віщали об тім незліченні і он які високі багаття і віщали на рівних долах. А з узвишшя такі доли і такі багаття далеко видно. Бачив їх люд, що ховався по горах та ущелинах від обрів, бачили, звичайно ж, і обри.
— Обступайте цих гультяїв звідусіль, — повелівав Апсих своїм терханам, — так щільно і так надійно, аби ні один не випорснув.
— Вони не лише по цей, а й по той бік ріки таборяться, — нагадав котрийсь із тих, що стояли позаду.
Хакан-бег удав, ніби не чує. А тим часом виважував якусь думку.
— Про це ж і мовиться, — озвався перегодом. — Не тямите хіба, коли всім, хто є на цім боці, буде непереливки, кинуться в Дністер і за Дністер. Ось ви й запріть їх так, щоб потрапили не на простір-волю, а в зашморг.
— Хто має стати по той бік Дністра і відтяти, дулібам путь до Антії? — озвався мовчазний досі Форисин.