«Це гірше», — пошкодував і приострожив коня: хай несе, куди знає, аби ближче до простору-волі.
Дружинники, певно, завважили: з князем не все гаразд, і вихопилися наперед, прикрили собою з боків.
— Навалом, братіє! — обернувся Келагаст до тих, що були позаду. — Навалом уперед!
Клич його, а може, й не клич, всього лиш свідомість, князя вражено, йому загрожує найстрашніше — смерть, пробудили в кожному з охоронців ту крайню буєсть, яка іменується відчайдушністю і здатна творити неможливе. Не зважили на втрати серед своїх, не помічали завзяття, з яким авари стояли в поєдинку з ними чи й тиснули на них. Знай здиблювали коней та напирали на супостатів своїх, знімали мечі й разили так люто, з такою ладністю на все, аж до самопожертви, що обри змушені були забути про обіцяну терханами спокусу — стати володарем меча привідці й уступити своє місце тим з аварів, котрі були досі позаду і не хотіли вірити, що ту дулібську мізерію не можна потяти чи полонити.
Боролище примітно устилалося трупом, та на те не зважали. А може, й не помічали, потерпаючи за власне життя і стинаючись із самою смертю. Знай напирали та й напирали одні на одних та вірили, напираючи: ось-ось доможуться свого.
«Антів меншає та й меншає», — упевнювались авари й черпали в тій своїй певності силу, аби доконати їх до решти.
«До Дністра недалеко вже», — потішали себе сподіванкою Келагастові охоронці й теж не шкодували сили, як і самого життя, аби пробитися до річки. Їх справді небагато залишилось, коли є з двох сотень половина, то добре, зате он які. Ті з обринів, що кидаються на їхні мечі, далебі, й не відають, що перед ними не просто дуліби — мужі, та старанно леліяна і щедро винагороджувана князем сила, котра уміє бути вдячною як за ласку, так і за щедрість. Вона або поляже купно з князем, або заступить собою і оборонить. На те он як старанно готувалася та пишалася своїм званням, як і приналежністю саме до дружини князя Келагаста. Гірко усвідомлювати, що настав час платити своєму господареві за все, що мали від нього. А що вдієш? Платять-бо не лише за те, що мали, а й за те, що могли б мати на землі праотців своїх.
— Зберімось із силою, братіє возлюблена моя! — знову подав голос Келагаст і доволі дужо як для язвленого. — Попереду мало вже обринів, та й ті безвусі. Розметаймо їх мечами та сулицями!
Князь вихопив неураженою правицею сулицю, зручно виважив її над собою й запустив у першого, що трапив на око, обрина.
— Князь здолав, братіє! Долаймо обринів і ми!
— Берімо над ними гору!
— Гор-ра-а! Гор-ра-а!
Котрийсь, метнувши в обрина сулицю, налетів тієї ж миті на смертельно ураженого і все ще не поверженого супостата, вихопив із його тіла броню свою й цілився запустити її вдруге, котрийсь, не метаючи, облюбував у вихорі січі жертву і вибив ударом під серце з сідла, а інший мав надмір сили в руках і захотів приголомшити обринів дивом: настромив першого-ліпшого з чужинців на сулицю, підніс, ніби мару якусь, і кинув через себе. Його подвиг не забарилися наслідувати й інші. Видовисько те сталося в змиг ока і неабияк приголомшило аварів. Ті, що були найближче до дулібів, отетеріли і стали жертвою власної розгубленості, всі інші оступилися чи ввібрали голови в плечі і подалися пріч.
— Гора! Гора! — торжествували дружинники, покладаючи усі свої, які могли ще бути, сподіванки на Дністер і піший заступ, що його, напевно ж, встигли уже виставити послані князем ратники.
Гнали коней чимдуж, а проте недалеко втекли. Обри швидко стямилися й завважили, як мізерно мало їх, тих, що вихопилися з їхнього зашморгу, а завваживши, відчули докори сумління.
— Кого ви випустили, бевзі! — надривалися в гніві терхани. — Там дулібський князь! Наздогнати і взяти живим чи мертвим!
Наздогнати — не те, що стояти супроти антів стіною. І духом возбуяли Форисинові мечники, і коней приострожили, і гналися такою чисельною турмою, що земля дудніла під ударами копит. Та одразу ж і збагнули: надолужити втрачене не зможуть уже. Доки монялися, стенувшись не так давно, та зважувались бути рішучішими, Келагастові дружинники досягли Дністра і кинулися в його води. Збагнули і добули луки та стріли.
Бистроплинна течія Дністра ненадовго затримала рештки дулібських мужів серед річки. І все ж того було доста, щоб затримка стала фатальною. Аварські стріли летіли в неприкриті спини Келагастових мужів. Коли не сотні, то десятки на одну. А така хмара стріл не могла розминутися з мізерною купкою дружинників. Багатьох розшукала в ті короткі миті, коли мужі долали течію. І серед тих багатьох — князя Келагаста. Він був уже посеред Дністра, ба навіть ближче до супротивного берега. Мав намір повеліти тим, що лежали у заступі і цілилися в обринів: «Не дайте аварам вийти на цей берег ріки», — та не встиг сказати те, як самого настигла аварська стріла. Якусь мить боровся ще з пекучим болем у грудях, бачив, як іде круговерть далина з усіма її зеленими знадами, і, вже вивалюючись із сідла, відчув доторки холодної, не так давно збіглої з гір бистриці. А далі зникло і те, останнє, відчуття.