— Сам не втямлю. Легковажності в діяннях князя на дулібах не бракує, та щоб так аж надто… Що, коли йому спало на думку піти до перевалів та удостовіритися, де зараз Апсих, а то й стати на перевалах і не пустити його за гори.
— Чому ж тоді не шле нарочитих?
Світозар розводить руками.
— Про те лиш боги відають.
— Тож-бо, — сумно зітхає князь. — Мусимо, брате, слати нарочитих і до Келагаста, і до уличів, і до Велемира. Доки не довідаємося, де дуліби, чи йде поміч зі сходу, виправи не починатимемо.
Світозар ствердно киває головою.
— Тепер — так, а седмицю-півтори я інше сказав би тобі, Радиме.
— Чого б то?
— Не слід було тобі зупинятися і відсиджуватись перед Дандалом. Мав би робити те, що й Келагаст, — іти й громити його.
— Це, по-твоєму, так просто?
— Келагаст не думав, як буде, пішов і погромив.
Тиверський князь довго і пильно доглядався до свого умудреного вченням брата.
— Я не такий легковажний, як твій Келагаст.
— Погром, по-твоєму, легковажність?
— Погром — ні, а поспішність — так.
Відчував, князь говорить із ним загадками, у нього є щось на мислі таке, чого не хоче казати братові.
— Таку поспішність можна тільки вітати. Апсих втратив десять тисяч кінних воїв. Вони не повернуться уже до нього. Уявляєш, що було б, коли б і ти погромив Дандала?
— А що було б, коли б Дандал погромив мене?
— Ну, знаєш…
— Не будемо сперечатись. — Радим осміхнувся мислям своїм і, проходячи мимо, легенько обняв брата. — Посилаймо мерщій нарочитих. Удостовіримося, що та як там, то й знатимемо, хто в нас стояв на вірній путі: я, що відсиджувався, чи Келагаст, що поспішав.
Та Світозар не міг уже вгомонитися.
— Ти щось приховуєш від мене, Радиме.
— Нічого особливого.
— Ба ні, приховуєш, я ж бачу.
Князь відпирався, і все ж не вистояв перед підозрілою цікавістю брата.
— Не хотів додавати тобі, Світозаре, передчасно смутку, та коли наполягаєш, скажу. Ти не допускаєш собі мислі, що причина непояви дулібів у визначенім місці і в визначений час — пастка, в яку обри заманили Келагаста і його рать?
І знову Світозарові нічого іншого не лишалося, як дивуватися тій його догадці.
— Я попереджав воєвод. Вони мали послати в усі кінці Прикарпаття звідунів.
— А коли ті звідуни потрапили Апсихові до рук або були введені ним у оману?
— Як же розуміти тоді Апсиха? Гадаєш, він зумисне пожертвував десятьма тисячами своїх воїв, аби ввести Келагаста в оману?
— А чом би й не пожертвувати?
— Та хоча б тому, що це недозволений безум і недозволена жорстокість. Жертвував-бо не кимось, єдинокровними своїми.
— Е-е, стольнику, — осміхнувся Радим. — Тебе, бачу, багато чому вчили ромеї, не вчили лиш одному: що світ стоїть однією ногою на доброті, а другою — на жорстокості. Через те ним так і вихитує. Хто-хто, а мужі ратні не думають, що жорстоко, а що ні. Для них головне — узяти гору над супостатом, якою ціною — байдуже. Що для Апсиха десять тисяч? Завтра-післязавтра він набере їх серед аварів-молодців. Зате дулібів, коли це сталося, назовсім вибив із наших лав.
Князь говорив щось і далі, здається, згадував уличів, котрим давно пора вже бути, а їх нема та й нема. Та Світозар не дослухався уже до його бесіди. Що більше думав про щойно повідане братом, то надійніше впевнювався: це дуже схоже на правду. Хіба Баян завагався, як бути з двадцятьма тисячами полонених, коли довідався, що за них не дають навіть половини визначеної невільницьким ринком ціни? Велів вивести в поле й потяти до ноги. А імператор… Він же не варвар, хрещений і просвіщенний, а ба, як повівся. Пошкодував дати мізерію — п’ять солід за голову — і тим прирік на загибель не сотню і не дві — двадцять тисяч вчорашніх своїх легіонерів… О боги! Що ж тоді буде, коли дуліби справді потрапили в пастку і стали жертвою Келагастової сваволі? Це ж мало не третина всієї нашої раті. Бігме, коли зважити на те, що і уличі, і поляни, росичі, не кажучи вже про древлян, виставлять не все, що мають, таки третина.
— Може, до уличів, до князя Велемира слід податися? Якщо догадка твоя виявиться правдою, їм треба поспішити, інакше погано складеться у нас із обрами. Уявляєш, що буде, коли наваляться на тебе всією своєю силою?
— Якось буде. У мене вельми ліпотне місце для боролища. Стоятимемо, доки можна, а стане непереливки — відійдемо до градів своїх, під захист стін.
— У обрів суспіль кінні турми, Радиме. І обійти можуть тебе тут, і наздогнати, коли підеш. Потрібна поміч, тільки поміч!
— Згоден, поміч потрібна, одначе не ти підеш за нею. Посилай нарочитих. Ти мені тут знадобишся.