Мали намір зробити все те завтра на світанні чи навіть перед світанням, коли обри міцно спатимуть. Уже обиралися утаємничені путі, якими кожен сотник виведе свою сотню в розташування супостата, давалися повеління десяцьким (жарти хіба, нарешті започаткується справжня січа). Та незадовго до надвечір’я в аварськім таборі зчинилася веремія, яку кожному більш-менш бувалому неважко було розгадати: до тих, що стояли перед тиверцями, турм приєдналися нові; з гаму та крику, з голосного іржання коней видно: чисельні, і дуже.
Тиверці осмутніли враз, ба навіть упали духом: це Апсих. А коли так, про виправу годі й думати. Зате серед аварів не вщухала весела хвиля торжества. Там зустрічали тих, хто перейняв славу в дулібів, і виголошували їм здравиці на всю широчінь потішеного зустріччю серця, там похвалялися взяти гору над тиверцями, всіма іншими антами і теж не стримували себе в радощах, як і в похвальбі. А ще ж були щасливі зустрічі родаків, побратимів по спільних походах на ромеїв, що сиділи у Сінгидуні, і на склавинів, що ходили потручати тих же ромеїв у Фракійські гори та доли, під саму Фессалоніку. І де вже було утриматися по тій зустрічі від взаємного частування, як і веселого гомону по тривалому частуванні при багатті, від ігрищ та забав.
Апсих сидів за щедро заставленим стравами та напоями килимом, на чільнім місці. По праву руч від нього і разом з тим не поруч, на певній відстані возсідав Дандал, по ліву — радник у стольних ділах Таргіт. І пили купно з усіма, і вдовольнилися стравами, як усі, ба жартували навіть, приймаючи здравиці та тішачись з того, що привідці турм воздають хвалу як хакан-бегові Апсиху, який он як мудро повівся у січі з дулібами, так і Дандалові. Терхан не відмагався. Йому, як і всім, приємно було чути похвалу, та ще з уст всього синкліту. А проте не вельми й зважав на неї. Те завважив Таргіт і визнав за потрібне врозумити Баянового нащадка.
— Не личить похвалятися заслугами, — звернув на себе Дандалову увагу, — та не личить і применшувати їх. Ти заступив путь другій половині антської раті, не дав їй прийти на поміч дулібам. А то не якась там абищиця. Скажи йому, хакан-бегу, — звернувся до Апсиха, — як багато важило в погромі дулібів те, що на поміч їм не прийшли тиверці.
Апсих трудився саме над покладеним перед ним стегном з молодого теляти. Вимочене перед тим, як смажити, у вині і напахчене досвідченими куховарами запашними травами, воно більше цікавило зараз аварського привідцю, ніж бесіда, що її вів із Дандалом стольний радник. Либонь саме тому відповів не одразу, ба якось нетвердо. А Дандал завважив йому відмовчування, як і нетвердість одповіді і сприйняв те за небажання погоджуватися з Таргітом.
«Отак, значить, — не без суму намотав собі на вус. — Коли посилав, запевняв: «Стримаєш тиверців — зробиш половину діла». Тепер по-іншому мислить, чого доброго, і дорікнути може під хмелем: чому відсиджувався, чому не погромив тиверців?»
Аби покласти край цій уподібненій занесеному над головою мечу тиші, переступив через власне «я» і сказав:
— Я міг би зробити й більше, та пам’ятав повеління хакан-бега: головне — не дозволити тиверцям об єднатися з дулібами, затримати їх на далеких від боролища обводах.
— А вони таки поривалися з’єднатися, — Апсих підвів нарешті очі й не без цікавості глянув на Дандала, — чи, може, мали всього лиш намір не пустити вас у свою землю?
— Не просто поривалися — ішли на з’єднання. Коли ж натрапили на наш заступ і спробували його міць, змушені були стати й завагатися, як бути далі.
— Скільки їх?
— Кінних чи всіх?
— Усіх.
— Гадаю, значно більше, ніж нас.
— А хто напевне знатиме і коли?
Апсих говорив тихо і доволі супокійно, та погляд його казав інше: «Тобі, Дандале, немає чим хвалитися. Он скільки стояв перед князем Радимом і не спромігся вивідати, скільки з ним раті, яка вона».
— Дійде до того, щоб іти на Тивер, — знатимемо.
— Ми йдемо вже, ханичу. І те, що не знаємо, на кого йдемо, не красить тебе, зрозумій. Про всіх інших антів Задністров’я та Заросся теж нічого не знаєш?
— Я не мав на те повноважень — довідуватись. То твоє діло, діло привідці всіх турм.
— Отак? — не без подиву і обурення поглянув на Дандала Апсих. — А те, що стояв найближче до них, що міг будь-якої миті стятися з ними, ні до чого не зобов’язувало?
«Він таки невдоволений мною, — увірується врешті-решт Дандал. — І навмисне применшує значимість того, що моя тьма не дозволила антам об’єднати свої сили в січі при Дністрі. Чого б то? Хоче уразити моє сумління перед наступною січею і кинути потім у найпрожерливішу прірву? Щось дуже схоже на це. Башир не без підстав застерігав, коли розлучалися: «Будь обережний з Апсихом». Він щось примітив за цим вітцевим пестованцем. Небом можу заприсягнути: щось примітив!»