Здається, послухались свого князя. Он як пруть на тиверський заступ аварські людомори, а досягти його не можуть. Одних знімають із сідел стрілами ще до того, як наблизяться до викопаних перед заступом урвиськ, інші, проскочивши під стрілами, зникають купно з кіньми у глибоких, хоча й спішно, все ж добротно викопаних урвиськах. Крик, ґвалт, благання про поміч зависають над боролищем. А ще застереження тих, що заздалегідь помітили пастку й розвертали тепер коней, старалися уникнути біди.
Відбито одну, відбито й другу спробу узяти тиверський заступ приступом, а обри ніяк не вгамуються, далебі не хочуть вірити, що взяти таки неможливо. Нуртують поодаль на вигуляних у степу конях, і назад не йдуть, і вперед не насмілюються пориватися.
— Чого зупинилися, годованці кобилиць? — не без глуму питаються ті, що сидять у заступі. — Не до смаку наша гостина ?
— Ідіть же бо, йдіть, доки не удостоїлися Апсихової пуги! Все одно пожене, чули?
Чули чи не чули, а таки пішли, тільки не кінними вже, — пішими лавами. Передні прикривалися щитами й прискали, зупиняючись час від часу, стрілами, задні старалися не відставати від них, ішли-бо під їхнім прикриттям і тримали в руках не мечі і не луки — заступи. Тиверці тоді лиш завважили те, як обри зблизилися з урвиськом і стали закидати його землею. Усі й одразу збагнули, авари впевнилися з перших спроб: інакше не підступлять до заступу і нічого не вдіють із ним, тільки так — засипати рів. Тому й не зважають, яка це згуба — лізти під стріли, знай пориваються до свіжої землиці та норовлять засипати нею рів.
Пробі, глузду в тому мало. Тиверці сиділи поруч і стріл мали доста. Прискали та й прискали ними, доки геть не зріділи аварські лави. А вже як зріділи до краю, оголили мечі, перекинули через урвисько сходні та й погнали решту обринів далі від боролища.
Тим переслідуванням, либонь, і підказали Апсихові: ось вона, ще одна можливість зломити ворожий заступ і доступитися до нього. Завидна не йшли на приступ. Об’явилися поодаль з білим полотнищем і стали домовлятися із привідцями в тиверських лавах, аби замиритися на час та забрати з боролища язвлених, поховати потятих, затим вгомонилися і мовчки зализували завдані їм рани. А настала ніч, таки зробили ще одну спробу пішо вломитися й викинути княжих ратників з надійно обсадженого ними заступу. Видно, встигли підготувати такі, як бачили в тиверських воїв, сходні. Підкралися темної ночі, перекинули їх через рів та й полізли з мечами та сулицями на воїв тиверського ополчення.
Ніч є ніч, вона багатьох приспала, та не приспала всіх. Князь передбачив можливість нічного вторгнення й повелів тисяцьким виставити поперед заступу вивідників (і не тільки там, де йшла січа), а ті вчасно виявили появу обрів перед заступом і попередили всіх, хто був у заступі. Почалася кривава, та, якої тиверці успішно уникали досі, січа. Привідці ополченських лав гадали собі та й воям повеліли: сидіти в одритих у землі сховках і не пориватися до обрів, стріли відшукають їх і в темряві — он як густо летітимуть. Воно так і сталося: стріли не минали обринів. Та не сталося іншого: обри не оголеними йшли на тиверські лави. Одні прикривалися сходнями, несучі їх поперед себе, інші — щитами. А вже як перекинули через рів сходні та опинилися по цей бік урвиська, годі було стримати їх лише стрілами. Бо йшла лава за лавою і турма за турмою.