— Хакан-бег хоче стати каганом на аварах і тому робить так, аби ми, сини каганові, були потяті в січах з антами.
Он як! Що ж це є? Велика приманка чи така потрібна зараз правда?
— На те у ханича і його братів є переконливі докази?
— Так. Апсих послав на видиму смерть одного з найдосвідченіших привідців у нашім війську, сина великого Баяна — Башира. Князь, чув, либонь, він і його тьма мало не до ноги потяті дулібами.
— Січа є січа. Чи брат ваш і його тьма, не могли бути осилені в ній і загинути, як загинув князь Келагаст, усі його дуліби?
— Хакан-бег зумисне не подав йому помочі, хоча мав під рукою в п’ять разів більше, ніж у Башира, турм. Він і з Дандалом хотів зробити те саме, та не зробив, Дандал виявився хитрішим і далекогляднішим за самого хакан-бега. Він не став стинатися з вами, тиверцями, ждав, доки надійдуть всі аварські турми.
«А чом би й не так ? Чом би Апсихові та не заполонити себе цим наміром — стати каганом на аварах?»
— Як же я можу допомогти ханичам? Брат твій говорив щось про це?
— Говорив. Апсих у великому гніві на терханів своїх і на брата також за позавчорашні невдачі. Сам викликався вести турми на ваш заступ. Має звичку ходити в перших лавах, тож брат і радить князеві зробити з ним те, що зробив позавчора з турмами, які пробилися через заступ і мали намір вийти на Дикушу.
— А хто з вас двох дасть мені певність, що буде саме так, як мислить твій брат?
— Тобто?
— Ну, що Апсих піде в перших лавах, що всі інші аварські турми дадуть нам можливість відтяти його?
— Я запевняю князя: буде саме так. Є вже рішенець: сьогодні на світанні Апсих іде на ваш заступ із турмою вірних. За ним рушить із своєю тьмою Дандал.
— Рушить і піде потоптом по наших лавах?
— В тім-то й ба, що цього не станеться. Як тільки Апсих зломить ваш заступ і опиниться поза вашими лавами, Дандал стримає свої турми і не піде за ним. Від вас багато не вимагається. Зробіть лиш видимість, що стали Дандалові на путі і не дозволили піти услід за Апсихом. Ну, і хакан-бега, ясна річ, його турму не випустіть із свого зашморгу. Він має бути потятий у січі.
Радим не переставав доглядатися до перекинчика, і Світозар визнав за доцільне вкинути й від себе слово.
— Погоджуйся, княже. Це дуже схоже на правду.
— А де певність, що таки правда? Уявляєш собі, що буде, коли виявиться: це пастка? За Апсиховими головорізами, іменованими вірними, підуть всі десять тисяч із Дандалової тьми. Хто стримає таку силу, та ще на світанні, та під проводом самого Апсиха? Хіба не чув, що то за один? Ще вітець наш стинався з ним і не міг потяти, Келагаст у молодечі літа свої і шукав з ним зустрічі на боролищі, і побоювався зустрітися. Не привідця, казали, сам Чорнобог у личині людський.
— Одначе ж і спокуса яка, Радиме. Що, коли отрок цей приніс нам не просто добру вість — рятунок? Адже загибель Апсихова може покласти край усій аварській навалі. Я певен, з Дандалом ми інакше поведемо річ і ліпше, ніж із Апсихом, домовимося. Хіба не бачиш, обернулося так, що для ханичів найголовніше зараз — позбутися Апсиха. Не скористатися цим — злочин.
Ханич не все розумів у тиверській речі, та міг догадуватися, про що йде бесіда: те, чого не кажуть слова, доволі прозоро виказують лиця, очі, уста.
— Дандал сказав, — надумався і втрутився у бесіду між братами, — як тільки не стане Апсиха, відновимо перетрактації і про все домовимося з антами.
— О, чуєш? Цей отрок з головою. Без пояснень зрозумів нас і запевняє: буде саме так.
Радим не поспішав давати згоди, а все ж по ньому видно було: ось-ось дасть її.
— Спокуса справді велика. Коли б же й запорука була якась.
— А він? — кивнув Світозар на Хафіза.
— Що — він?
— Сла-перекинчика цього залишимо в себе і скажемо: важиш головою. Не хто-небудь, ханич-бо є. Дандал не стане ризикувати його життям.
Либонь, подіяло. Ожвавився князь, іскра надії майнула в очах.
— Коли так, то можна й зважитися. Поговорим про це з перекинчиком, гляди, саме на цьому й спіймаємо його: правду рече чи лже.
Світозарові не хотілося ловити ханича на слові: встиг увірувати, він щирий із ними. Одначе й не сказати того, про що домовилися з Радимом, теж не міг.
— Князь зголошується, — повів річ і затнувся на мить. — Зголошується, кажу, вчинити так, як воліє брат твій. Одначе він хоче бути певним, що обійдеться без підступності і лжі.
— Чи те, що Дандал не піде слідом за Апсихом, мала певність?
— А коли піде? Хто, крім князя тиверського і воїв тиверських, розплачуватиметься тоді за довіру?
— Далебі, я, — не став вагатися Хафіз.