Бачив, настала вирішальна мить, і не став втрачати її.
— В мечі їх! — повелів мужам і перший кинувся туди, де вигарцьовував на змиленому в доволі тривалій уже січі коні привідця аварів. Той відчув, певно: щось сталося позаду, обернувся на якусь ледве вловиму мить, і тієї миті доста було, щоб чиясь влучно пущена сулиця вп’ялася йому в шию. Апсих шарпнувся всім своїм могутнім тілом, встиг ще вихопити сулицю й кинути її пріч, та не встиг уже захистити себе від занесеного над ним Данкового меча.
Удар був з тих, після яких годі сподіватися на рятунок, і все ж вірні поспішили своєму привідці на поміч. Поспішили, та не порятували вже, самі стали жертвами тієї поспішності.
XIV
Вість про загибель аварського привідці у січі з Данковими дружинниками швидко облетіла як тиверську, так і улицьку рать, досягла, певно, й аварських турм, бо того ж таки дня, у полудень, прибули від Дандала нарочиті й захотіли знати, чи то ж правда, що хакан-бег Апсих наклав головою по другий бік антського заступу.
Тиверський князь не вважав за потрібне приховувати це від Дандалових мужів, дозволив самим пересвідчитись, що той, кого бачать потятим, таки їхній хакан-бег.
Нарочиті вдячно вклонилися князеві і вже потім, як оглянули тіло упокореного Данком Апсиха, сказали:
— Новий привідця наш, син славного в ділах і помислах Баяна — Дандал, просить князя передати йому тіло потятого в січі хакан-бега. Вої аварські хочуть поховати його з честю і воздати, ховаючи, достойну його слави і імені шану.
Радим не став вагатися.
— З мертвими не змагаємось, — сказав нарочитим. — Беріть.
— А ще привідця наш, — заспішили авари, — просить замиритися з ним на час похорон і складання жалоби по потятому.
Князь переглянувся з братом Світозаром, іншими воєводами.
— На який час авари просять перемир’я?
— На седмицю.
— Перемир’я має бути повсюдним чи тільки на цім боролищі?
— Лише на цім боролищі.
І знову князь Радим переглянувся зі своїми радниками.
— Що скажемо новому привідці аварів?
— А те скажемо, — вихопився Данко, — ми не є подолані у січі, аби від нас чогось жадали і ставили нам свої умови.
— Нам не ставлять свої умови, — осмикнув його Світозар, — нас просять. Гадаю, — обернувся до Радима, — слід погодитися на перемир’я. Від себе ж маємо сказати аварам: чи не був би згоден новий їхній привідця поновити під час перемир’я чи пізніше перетрактації, з якими ми зверталися уже до них? Гадаємо, вони на часі. Причин для чвар і розбрату між нас немає, як немає й того, котрий чомусь не хотів цього визнати.
Коли сказали про це Дандаловим нарочитим, ті теж переглянулися між собою.
— Нам не було такого повеління — домовлятися і про перетрактації, одначе з настроїв привідці відаємо: такі перетрактації цілком можливі.
Авари пождали, доки князь перекинеться словом із радними, і знову вдалися до нього:
— То ми зараз уже можемо взяти тіло хакан-бега?
— Так. Вам підготують його і допоможуть нести ті з воїв, яких ми відпускаємо для супроводу тіла свого привідці. Пощо нарочиті мужі мають клопотатися цим?
Усі лишилися вдоволені розмовою з аварськими нарочитими, лиш Данко не переставав хмуритися — йому, як і всім іншим радним, не сказали про таємну домовленість, що була, у князя з Дандалом.
— Не розумію вас, — підозріло позирав то на одного, то на другого брата. — Пощо поступаєтесь тілом Апсиха, надаєте аварам час і можливість для поховання? Невже не тямите, як скористаються вони цим, як роздмухають у серцях своїх воїв гнів на нас? Пробі, ще й тим чотирьом із Апсихових вірних дозволили повернутися. Та вони ж те й робитимуть там, серед Дандалових турм, що кликатимуть до мсти-відплати.
— Трьом, Данку, — зауважує Світозар. — Четвертий не з вірних.
— Ніби то не все їдно.
— Бо не все їдно. Присяйбіг, що завзятіше репетуєш ти з цього приводу, то певнішою стає моя догадка: боїшся, аби авари не помстилися тобі за потятого в січі Апсиха.
Данко надто зворохоблений був, аби примітити у Світозаровім глумі відтінок жарту, обернувся й пішов купно з усіма іншими радними.
— Я боюсь, аби всім нам не помстилися, — сказав, відходячи вже.
Стольник нічого не відповів на те, одначе став примітно похмурнішим.
— А він недалекий від істини, — порушив мовчанку князь. — Урочисте прощання з хакан-бегом справді може роздмухати в серцях аварів неабиякий гнів на нас. А гнів подвоїть їхню силу.