— Отож ми вийдемо й станемо На обводах своєї землі.
Що скажеш таким? І гнівався, і погрожував, казав, коли обернеться так, що упораються з обрами самі, без древлян, вилучать їх яко відступників із братньої спільності, зрештою утихомирився й сам став схилятися до думки: а чи не ліпше справді буде, коли залишать древлян стояти супроти обрів, що є зараз на терені Дулібської землі? Що то за вої будуть із них, коли весь час оглядатимуться та думатимуть, як там вдома. І поляни, втікичі певніше почуватимуть себе, коли знатимуть: супроти тьми, що пішла на Волин, стоять древляни.
— Коли вже надумали взяти на себе цю повинність — боронити землі братньої спільності від обрів, що пішли в глибинні верві Дулібської землі, то маєте боронити по-справжньому. Чи ви хоч відаєте, де вони, що роблять?
— В Дулібії, де ж іще.
— Дулібія велика, княже. Може, обступили і силкуються взяти Волин, а може, гасають у погоні за поживою по всій землі. Чому б тобі не знати цього і не шукати зустрічі із супостатом за межами своєї землі? Чому б не стати в поміч дулібам і не допомогти тим самим собі ?
— Це діло, стольнику. На се пристаю.
— Ну, коли пристаєш, то на тому й станемо. Скажу полянам, росичам, втікичам, най не бояться вторгнення обринів у їхні землі з полуночного заходу. Там супроти них стоять древляни. А ми уповатимемо на богів. Гляди, з їхньою поміччю й упораємося з обрами, що напирають на нас у Прикарпатті.
Немало пішло у Світозара днів на мандри із землі в землю, ще більше — на вмовляння та спонукання. А тиверці та уличі стікали тим часом кров’ю. Потуги князя Радима поновити улицький заступ на Збручі не увінчалися успіхом. Обри усе ще продовжували йти в полуночні верві Тивері, позначаючи путь свою високими димами в небі і ще вищими та лиховіснішими загравами в надвечір’я. Зусилля тиверських, улицьких та втікицьких воєвод були немалі, не всім обринам дозволяли вільготно гуляти по всій землі, а все ж їхня сила відчутно менша аварської, тож і брали на свої рамена удвічі більше, ніж авари, надто кінні тисячі обох княжичів.
— Ти підеш і станеш табором в урочищі Трьох Дівиць, — повелів Данко одному, з своїх тисяцьких, — на путі, що веде в городище Підлісне. Ти, — обернувся до іншого, — стань із своєю тисячею в самім городищі Кам’яні Гори. Обри напевне будуть сьогодні і там, і там. Ви й накриєте їх зненацька на підступах до городищ. Дбайте саме про це: аби могли напасти зненацька там, де найменше вас ждуть. А вже як нападете, не випускайте ані одного обрина, тніть упень, аби ті, що випорснуть, не покликали поміч. Я піду із своєю дружиною на Берестове і стану супроти обрів у Берестовому.
— Турма є турма, — чухав потилицю котрийсь із тисяцьких, — її одним махом меча не витнеш, тим паче рівною їй силою.
— У вас є перевага — несподіваний напад.
— То тимчасова перевага, воєводо, і скороминуща. Що, коли обри покличуть-таки, доки стинатимемося з ними, поміч? Завваж, між нашими тисячами відстань та й відстань, ми, коли піде на зле, нікого не докличемося. Вони ж ідуть густо.
— То що маємо робити? Скласти мечі і дозволити обринам завдати себе у вериги? Будь мудріший за обрів, коли не маєш переваги в силі, то й візьмеш гору. Я на всі випадки поради не дам, шукатимеш її сам. А те, що раджу, по-моєму, заслуговує уваги.
Городище Берестове стояло на путі, що вела із Волина в Улицьку та Тиверську землі і тут, у Берестовім, розходилася. Одна вела на Черн, друга — на Полуденний Буг, у стольний город уличів. Рух обрів за Збручем підказув в Данкові: не всі вони повернуть коней на полудень, супроти піших і кінних тисяч уличів, яким князь повелів стати по Дністру і не пустити супостата за Дністер. Значна частина аварських турм спрямує коней в ніким не прикриту землю Уличів. А то пагубне діло. Одне, уличі, довідавшись про те, можуть покинути князя Радима й піти на захист своїх кревних, а друге, обри, коли не спинити їх тут, нароблять великого переполоху в землі Трояновій, можуть взагалі похитнути її силу. Полуденний Буг — друга велика після Дністра слов’янська ріка. Дати перейти її — багато втратити. Тож і поклав собі: не пустити обрів далі роздоріжжя при Берестовому й ріки Ушини, що підпирає його з заходу. Погромити їх тут, може, й не погромить, а зупинити мусить.
Усе робив, як водиться: залишив обабіч путі приховані сотні, по дальніх околіях — послухів, при них — гінців, котрі за будь-яких обставин зможуть пробитися до воєводи й оповістити його, де обри, скільки обрів, куди простують, при потребі — повернутися назад і дати послухам нове повеління воєводи. А обернулося з якогось дива так, що обри об’явилися перед Берестовим таки несподівано. Спершу вигулькнуло з лісу кілька їх. Погарцювали перед вижатим уже полем берестовських поселян і, не запримітивши, видно, чогось непевного, знову повернулися до лісу.