Клич той не всі розчули, зате буєсть ратну тих, що йшли з привідцею і потіснили обрів там, де йшли, загледів багато хто. Серед тих багатьох відшукалися й такі, у кому буєсть побратимів збудила певність, а вже певність — і пісню. Злетівши з одних уст, вона одразу ж була підхоплена іншими й доволі швидко заволоділа помислами і серцями всіх. Стиналися й співали, чули в собі молодече завзяття, якусь безоглядну відвагу та рішучість і знову співали.
Підхоплена по один бік боролища, пісня ця порівняно швидко й невимушено перекинулася в інший бік, звідти — ще в інший і стала тією відчутно високою і дужою хвилею, котра, накочуючись, підхопила всі інші, перевалила врешті через край і вихлюпнулася на обрів всепоглинаючою лавою. Їхній щільно збитий досі тлум, ті рештки котрі, хоча й танули, все ж трималися круговою порукою і заступали себе, перестали бути з’єднаною силою. Їх затопила тиверська кінна сила, а вже як затопила, не знала , топтала кіньми, доки не витнула та не витоптала до решти.
Переято в аварів змогу, переято й славу, та не почували себе тиверці аж надто втішеними. Розтратили й свою силу, зборола втома? Ано, таки розтратили і втомилися, а ще відчули по січі: супостат у них мужній і дужий, коли й далі губитимуть отак свою силу у січі з ним, ненадовго стане її. Єдиний серед усіх, хто не занепав духом і не почувався розтраченим на силі, був воєвода Данко. Гнав Гнідого в один кінець боролища, гнав і в другий, тому повелівав правитися до городища й кликати люд збирати по полю потятих, тому — подбати про язвлених, ще іншим не забував нагадати: коні, що лишилися без господарів, також мають бути підібрані, як і мечі, сулиці, щити. Бо певен був: се тільки цвіт, ягідки попереду. То малодухи можуть нишкнути, видячи, чим завершилась січа, йому не випадає. Будуть мечі та коні, буде й зверхність. Ано. Сьогодні ж збере всіх, кого можна зібрати в Берестовому, й поставить на місцедасть погаснути.
XVI
Князь Радим продовжував утримувати заступ між Дністром і горами. Обри не раз пробували вторгнутись через нього в Тиверську землю і за кожним разом змушені були відходити. Зрештою увірували, мабуть, що то марна справа, і вгомонилися. Чи надовго — не відає. Одне знає: стояти мусить до останнього. Бо що буде з пішою раттю, коли зніме із заступу, і що буде з Тиверською землею коли відчинить ці ворота? Рать посічуть, настигаючи в путі, кінні обри, а Тивер тоді вже не утримає за собою. Он який простір матимуть Дандалові турми і яку змогу пошматувати його землю, а вже пошматовану поглинути. Ні, ні, стояти мусить. Як не сутужно Данкові і тим, хто вийшов на Дністер і стримує обрів по Дністру, з полуночі, не все уже втрачено. Одне, Тивер опирається на надійний заступ між Дністром і горами, на острог Дикушу (коли що, хай попробують обри взяти князя в Дикуші, котру годуватимуть неабиякі запаси збіжжя та тварі, а поїтиме ріка), друге, має ще один заступ від обрів з полуночі, що його воздвиг воєвода Добролик, — від тої ж Дикущі і далі на схід по Дністру. А ще ж є надія, що прийде сподівана поміч з-за Росі, від древлян, втікичів, як і від уличів. Світозар подався ж за нею, він не з тих, що пускають слово на вітер. Не було б тільки запізно. Данкові он як нелегко стримувати обрів на Ушині. Метається з одного кінця Тиверської землі в інший, а заступити собою всю землю не годен, надто мало воїв має під рукою. Тра було б пособити йому, а ким і чим? Від себе не може послати поміч. Єдине, до чого вдається, шле нарочитих у Черн, братові Велемудру повеліває, сусідів просить: «Зберіться з силою і пособіть воєводі Данку. Коли він не вистоїть на полуночних обводах Тивері, не лише мені, вам теж несолодко буде».
Гінці повідомляють: Велемудр і Добролик ні вдень, ні вночі не мають супокою. Збирають усіх, кого ще можна зібрати по тиверських весях, і обсаджують ними полуденний берег Дністра. Та чи зможуть вони обсадити його весь і чи то такий уже надійний заступ — піше ополчення?