То тільки сказати легко — зараз. Доки те «зараз» стало видимим і явним, немало крові пролилося і на путі до поля, і на самім полі. Зате коли вихопилася княжа дружина з лісу й пішла широкою лавою на аварів, полегкість одразу стала відчутною. Обри заметалися по полю й перестали напирати, далебі, не знали, як їм бути, й питалися в старших. А доки питались та розглядалися, підоспіли й Дандалові турми.
І зійшлися кінні з кінними, а мужі з мужами, і почалася січа, якій нескоро судилося влягтися. Обри, либонь, помітили: у князя не та сила, якої мають лякатися, і кинули супроти неї найзавзятіші з своїх турм. Їх разили важкими двосічними мечами, вибивали з сідел сулицями, а вони не зважали на те, напирали та й напирали, либонь, саме в княжих мужах вбачали тих, на кому мають помститися за найбільшу втрату в сьому поході — смерть хакан-бега Апсиха, як і за ті потяті до ноги турми, що стали жертвою ошуканства.
Князь Радим стояв на узвишші і добре бачив, до чого йдеться. Обри не поскупилися турмами зараз, не поскупляться й потім — громадять їх по другий бік боролища і ждуть слушного часу, аби кинути в поміч тим, що на боролищі. Тож не губився в мислях і не вагався, так чи не так чинить. Натрапив на першого з нарочитих і повелів йому:
— Візьми супровід із кількох мужів і скачи до брата мого і воєводи Добролика. Скажи йому, там, де стоїть він, має залишити всього лиш прикриття. З усіма іншими кінними тисячами най скаче сюди, і то негайно. Аби не вагався, повідай: князь вважає, що не десь-інде, тут, у долині Пруту, йде вирішальна січа. Від того, як швидко прибуде він із своїми тисячами, залежатиме, вистоїмо чи не вистоїмо ми на цьому боролищі.
Нарочитий мовчки приострожує коня й жене його в той бік, де має взяти супровід. Князь теж не затримується на вежиці, притьмом злазить із неї.
— У сідла, братіє! — подав клич сотням, що були при ньому. — Поведу вас туди, де перший наш заступ не зломлено. Станемо між ним і другим заступом та й запрудимо собою обринам путь на тиверські простори. Коли надійде поміч, доля січі вирішуватиметься на цім і тільки на цім полі — між Прутом, другим заступом і нами.
Князеві, який ішов під прикриттям своїх сотень, порівняно легко вдалося пробитися між, боролищем і улицьким заступом. А ті його дружинники, що стояли супроти аварів і ждали помочі, ледве тримались. Бо Дандал теж не ловив гав. Відчувши, що його сила видимо переважає на боролищі, повелів терханам скористатися тим і взяти як піших, так і кінних антів у лещата.
— Потнете цих, — сказав, — вважайте, що взяли гору і над усіма іншими. Далі ніхто вже не стане на вашій путі.
— Вельми уперті, привідцю. Без твоєї помочі не зможемо взяти в лещата.
Дандалові не подобаються такі розмови: скільки можна слати її, поміч? Проте не став ані наполягати, ані сперечатись. Чи до того зараз?
Один помах руки — і свіжі аварські турми полишають згарцьоване кінськими копитами місце під лісом, поспішають на поклик привідці.
— На вас, багатури, покладається найпочесніша повинність в цій січі: зайти антам за спини і доконати несподіваним ударом. Так, щоб ні один із них не вийшов з боролища живим. Вони влаштували пастку нашим турмам, ми влаштуймо їм!
Не встиг князь Радим стати кінним заступом між тиверською і улицькою пішою раттю, як довелося вже міняти свої наміри: обри пішли в обхід боролища і тих його тисяч, що стиналися на боролищі. Мусив забути про заступ і виводити свої сотні супроти тих аварських турм, що обходили його мужів та воїв ополчення зліва. Коли ж впевнився перегодом: по праву руч їх обійшли вже і беруть у лещата, зважився й повелів уличам, що сиділи досі непомічені, полишити заступ і піти на обрів пішою лавою. Хотів Дандал ударити антам у спину, то хай має його, такий удар.
XVII
З двох тисяч княжої дружини, яка схрестила того дня мечі з аварами, не повернулося з боролища близько половини. Скільки не повернеться воїв із пішої раті, поки що й сказати ніхто не годен. Вісті ті лягли князеві на серце чорною осмутою, а вже осмута — каменем. Навіть поява воєводи Добролика з двома тисячами кінних, серед яких хай і половина, все ж мужі достойні, варті віри і довіри, не була утіхою. Вислухав, чого припізнилися, сказав, де перебути до ранку, та й пішов до намету. Лиш опісля, в раннє надвечір’я, згадав про брата й велів покликати до себе.
— Сідай, повечеряємо вкупі та порадимося, як діятимемо далі.
— Вельми сутужно, еге?
— Сутужніш і вигадати годі. Повернути втрачений нині передній заступ немає кому, а вдосвіта обри й наступний, улицький, можуть зломити, і тоді вже ніхто не стримає їх, розгулюватимуть по землі нашій, як самі того захочуть.