— А в князя уличів скільки?
— П’ять, та стоять вони, як відаєте, не тут, нижче по Дністру, головне, супроти Черна.
— Ось бачиш, коли додати до всіх, що маєте з князем уличів, наших із князем Втікичі, і двадцяти не набереться. А ще зваж на те, що вони не з нами, що ти взагалі не відаєш, є в тебе ті тисячі, що ходять з воєводою Данком, чи немає.
— Доки вестимемо перетрактації, знатиму. То навіть ліпше, що не вся наша сила при купі. Коли об’єднаються ті, що є неподалік від Черна, і підуть у поміч нам, Дандал не вистоїть, присяйбіг. То ж буде несподіваний для нього удар — у спину.
— Коли вважати, що привідця аварів — такий собі легкодум, що він нічого не відає, хто і де стоїть супроти нього… Як бачиш, стольнику, — обертається київський князь до Світозара, — у нас якщо й набереться половина того, що мають авари, то добре. Чи з такою силою можемо взяти над аварами гору?
— А піша рать? Чому її не берете на карб?
— Піші можуть стинатися з кінними лише в заступі чи сидячи за стінами города. У січі кінних із кінними вони — тільки завада.
— Неправда то! Побачили б ви, як стиналися наші піші вої з аварами там, при Карпатах!..
Світозар завважив: брат аж міниться в лицях, ось-ось, здавалося, вихопить меча і крикне своїм дужим голосом: «На замирення з обрами підете тільки через мій труп!» І не захотів ждати, аби те сталося.
— Забудьмо, князі, що ми мужі ратні, будьмо в цю мить передусім мужами думаючими. Пам’ятаймо: ми вирішуємо долю не одної лиш Тивері — всієї землі Троянової і люду, на ній сущого. Отож візьмім у руки серце і даймо простір розуму. Завершуй свою мисль, княже росів і полян. Твій умисел, коли не помиляюся, такий: скористатися тим, що авари самі заговорили про мир, і постаратися укласти його з ними.
— Так.
— А твій, княже Тивері?
— Чи я, чи всі інші проти того, щоб замиритися? Йдеться про інше: замирюючись, не поступатися землею і волею люду нашого.
— Князь уличів і князь втікичів теж пристають до сего нашого наміру — укласти з обрами ряд на мир і злагоду?
— Так.
— Тоді висловлюймось про найголовніше: на яких засадах стоятимемо, ведучи перетрактації про мир і злагоду? Твоє перше слово, княже Тивері.
— Я сказав уже: не поступатися землею і волею люду нашого, зажадати, аби пішли геть. Коли не зголосяться, піти на них зведеною силою племен і вигнати за обводи своєї землі.
— А що скаже князь уличів?
— Гадаю, що на такі кондиції обри не пристануть. І сили, щоб вигнати їх за обводи землі своєї, у нас теж не знайдеться. Може, варто затягти перетрактації, пославшись на те, що без дулібів не можемо підписувати ряд, а тим часом вдатися до сусідів, хоча б і до сіверян, ільменських слов’ян, полян, що за Віслою?
— Непогана мисль, княже, та, на жаль, запізніла. На яких засадах пропонує замиритися з обрами князь підвладних Києву родів?
Велемир не одразу заговорив. Видно було, нелегко йому казати те, що мав сказати. Одначе мусив.
— Не думаймо, — почав здалеку, — що обри прийшли до нас з одним-єдиним наміром — помститися за кривди. У них інше на мислі, надто після того, як завдали нам он якого урону і заволоділи Дулібією, по суті посіли й Тивер, — хочуть стати володарями всієї землі Троянової. В ці нелегкі для нас часи, гадаю, мусимо бути як ніколи тверезими і мати мужність дивитися правді у вічі. Авари хочуть занадто багато — це так. Та чи можемо ми зашкодити їм у їхніх намірах? Коли підемо на них тією силою, що маємо, напевне поляжемо всі, а гору таки не візьмемо над ними. Що станеться тоді з землею нашою і що — з людом ? Одне: земля Троянова стане аварською, а люд — рабом у аварів, і чи зуміє він колись знайти в собі силу, аби повстати і скинути з себе ганебні вериги, одні боги відають. Дуже можливо, що не збереться вже з такою силою. Коли ж пристанемо на вимоги аварів і замиримося з ними, половина землі нашої буде вільною, а сила люду — подвоєною, оскільки всі, хто може і хоче втекти зараз від аварів, утікають на схід — до полян, древлян та на полуніч — за Прип’ять. Тож і кажу: маємо скористатися нагодою, що дають нам обри, і замиритися з ними. Певен, вони тому і йдуть на замирення, що не відають, скільки в нас воїв, яка ратна сила стоїть перед ними на Дністрі. Затямили одне: вийшла вся Антія — і поспішили вислати сольство. Либонь, так гадають собі: посягнемо на всю землю антів, можемо втратити й ту, що маємо вже.
— І ти зголошуєшся віддати їм ту землю?
— За Тивер поторгуємося ще з обрами. Маємо докласти в перетрактаціях і розуму, і хитрості та спритності, а таки обстояти її. Дулібії ж не порятуємо вже. Як не прикро, вона стане тією жертвою, яку мусимо принести в ім’я волі, що здобудемо колись для всього люду землі Троянової.