Зворохоблений перед цим тиверський князь примітно схолонув, а все ж не переставав доглядатися до Велемира.
— Ну, а коли обри не захочуть торгуватися, скажуть: так і тільки так?
— Поведемося з ними розумно та побрязкаємо перед очима силою — не скажуть.
Його тоді ще, як рушали в похід, обрали привідцею дружини і раті, що йдуть на поміч Тивері, і він яко привідця став мислити тепер уголос, що слід зробити, де і як стати, аби обри куди не поткнулися, всюди натрапляли на слов’ян, піших чи кінних — байдуже, важливо, щоб натрапляли і впевнилися врешті-решт: вони в лещатах, одрізані є від Карпат, з яких прийшли, і від тієї тьми, що подалася на Волин.
Князі слухали його терпляче, ба навіть обнадієно. А й справді, на сході аварам заступили путь уличі, на заході — тиверці, з полуночі погрожують всі інші племена. Обри заперті в Тиверській землі, їм, крім Дунаю, немає куди йти.
XVIII
Таргіт був надто літній і, знаний у каганаті, щоб хилитися перед хай і не таким молодим, все ж значно молодшим за нього сином великого Баяна. Та за цим разом і він почував себе непевно.
— Достойний, — сказав нетвердим голосом і поглянув так, ніби чув за собою не знати яку провину. — Анти поступаються лиш Дулібією. Про Тивер, кажуть, і речі не може бути.
Дандал не являє гніву, того, що міг являти такої миті його вітець. А все ж дивиться на свого сла неприховано холодно.
— І ти не зумів обставити їх, примусити поступитись?
— Як примусиш, коли про щось інше й бесіди не хочуть вести?
— Коли Таргіт має бажання узяти гору в перетрактаціях із чужинцями, він завжди бере її, коли не має такого бажання, каже, нічого не вдію.
— Заприсягаюся…
— Не словами, ділом треба доводити щирість свою. Як і мудрість. Чому так швидко повернувся від антів? Чи тебе, бувалого в бувальцях, учити, як домагаються свого в перетрактаціях?
Дандал не зводив із свого сла і радника аж надто пильних, не обіцяючих чогось доброго очей. Здавалося, надумається зараз і скаже: «Пішов пріч!» Та не сказав, бо швидше за привідцю аварської раті зібрався з думкою Таргіт і вже не зважав на те, як буде.
— Раніш казав і зараз кажу, — заговорив скоромовкою, — будьмо мудрими і далекоглядними. Чи варто замахуватися одразу на все? Візьмім те, що можемо взяти. Інші часи дадуть можливість добути все інше.
Либонь, не сподобалося Дандалові нагадування про потребу бути мудрим та далекоглядним. Схопився, мов ужалений, і, міряючи вздовж та впоперек просторий намет, став виказувати Таргітові, який він безтямко. Вік прожив уже, а не може збагнути: аварам потрібна не тільки Антія, потрібне сусідство з давніми й лукавими боржниками — утигурами та кутригурами.
— Скудно мислиш, Таргіте, — казав, угомонившись. — Не розумію, як міг тримати тебе вітець своїм повіреним у ділах сольських.
— Я звик казати йому те, що думаю, тобі теж кажу.
— Неправда! — знову підвищив голос. — Ти казав йому те, що вітець хотів чути від тебе. Інакше не був би його повіреним.
«О так, — погоджується Таргіт. — Інакше він не тримав би мене, як і ти, бачу, не триматимеш коло себе, коли казатиму правду».
Таргіт не знав, як завершити розмову з привідцею, й шукав-дошукувався мислі-рятівниці. Та на поміч йому прийшов сам Дандал.
— Іди, — махнув рукою. — Коли треба буде, покличу.
Супроводжував свого радника неприховано невдоволеним поглядом, а тим часом думав: «Як ти не розумієш, заїжджений огирю вітця мого, що коли я не забезпечу уділами бодай найстарших братів своїх, мені доведеться ділити з ними не лише Паннонію, а й Гепідію».
Міряв уповільнено-розміреними кроками намет — думав про це, сидів — теж думав. Зрештою повелів покликати до нього терханів, тих, що стояли на чолі найбільших в аварському війську з’єднань — тьми, а також кількох братів.
— Що скажете про чисельність антів?
Терхани переглянулися й потупили очі.
— А що можна сказати? — зважився бути відвертим із Дандалом його улюбленець Хафіз. — Чи в нас був час вивідати? Чи ми думали про це, перебуваючи в поході?
— Пора б уже й подумати. Про цих, недобитих, не кажу. Скільки тих, що з полуночі прийшли, — ось що мене цікавить.
— Про недобитих теж не варто забувати, привідцю, — посміливішали терхани. — У Дикуші як сидів, так і понині сидить тиверський князь Радим, ті з наших, що поверталися з-під Волина, подейкують: знову поновлює заступ. Тут, на Тивері, гасає з кінними тисячами молодший брат його § завдає нам доволі відчутного урону, у Черні сидить інший княжий родак — воєвода Велемудр, а з ним ховається за стінами уся окольна Тивер.