— Настав час остаточно визначитись, як поведемося з обрами. Узяв на це визначення цілих дві седмиці, аби добре обміркувати свій рішенець і діждатися, між іншим, когось із дулібів, довідатися, як поставляться вони до нашого наміру підписати з обрами ряд на засадах, що їх чули тільки-но. Аби не було з цього приводу небажаних розмов чи й ворохобні, питання війни чи миру з обрами мають вирішувати не лише князі, а й вої усіх ратей, хоча б і устами своїх привідців.
Скликати радних, розкиданих по всіх усюдах, не так уже й легко було. Та ще важче виявилося домовитися з ними. Князь Радим послав своїх нарочитих не лише в Дикушу, а й у Черн, до якого з боку уличів можна ще проникнути, і наскликав стільки радних, що за ними голосу не можна подати. Вимахували мечами й грозилися, грозились і кричали:
— Ні і ні! Це з якого ж часу сини Троянові не стали єдині? Не встигло замоложитися небо, як уже злякалися, у кожного своя шкура заговорила. Ганьба! Зрада й ганьба! Не торгувати, землею дідів і прадідів, боронити треба її.
— Якою силою? Чи не бачите: обри затопили своїми турмами вашу землю, потяли до ноги дулібів.
— Сили нам ніколи не бракувало. Треба зуміти поставити її супроти обрів та мудро скористатися.
Світозар сподівався: хто-то, а тиверці мають послухатись його, і силився вгомонити їх.
— Чи я не так само, як ви, вболіваю за нашу Тивер? Чи мені не гірко і не боляче поступатися її незалежністю? Збагніть, наше замирення з обрами не триватиме вічність. Усі тиверці і ви дуліби, спроможні тримати меча, не залишаться під обрами; підуть у землі уличів, древлян, втікичів, росів і гуртуватимуть купно з сими племенами рать, а збереться вона — знову рушимо на обрів. Вони довго не триматимуть тут таку кількість турм, як нині, змушені будуть податися за гори. Ось ми й поженемо тоді решту, повернемо Дулібію — дулібам, Тивер — тиверцям.
— Марна сподіванка! У ярмо легко впрягтися, вилізти з нього завжди було сутужно.
Князь Велемир помітив: незгоду і гнів виголошують переважно тиверці, і вийшов перед усіх.
— Опам’ятайтеся, братіє! Опам’ятайтесь і збагніть: зараз наша сила може не здолати обрів. Що буде, коли не здолає? Адже усі ми поляжемо в січі, а на люд наш — не тільки на тиверський, і на той, що поза Тивер’ю, — надінуть вериги. Чи заверижені зможуть піднятися колись і звільнити себе? Доки лишаються нікому не підвладні поляни, древляни, уличі, втікичі, росичі — така сподіванка є, не будуть вони вільними — не буде й сподіванки.
— Ми ліпше поляжемо в січі, аніж пристанемо на це!
— Це ви так вважаєте. А що думають уличі, втікичі; що скажуть, коли прибудуть, древляни?
Радні загомоніли. Спершу тільки сперечалися між собою, далі поділилися на два гурти та й заходилися напирати один на одного.
— Князь правду каже, — стали на бік Велемира поляни, а вслід за ними й уличі, — буде половина землі Троянової вільною, буде й сподіванка, що стане вільною вся вона.
— Псові під хвіст твого князя і його правду! Най сам надіне аварські вериги та скуштує, які вони, а не нам радить. Теж знайшлися мудрі, чужими руками жар хочуть загребти.
— Ано, не дозволимо!
Велемир встиг завважити: втікичі вагаються, може статися, що в критичну мить перейдуть на бік родаків своїх. Як на те, стольник Світозар підвівся і зажадав тиші.
— Єдиної думки, бачу, немає. Доки не потягнемо жереб, не домовимося, як бути з обрами.
— Ано, інакше не домовимося! Вели, стольнику, стати вряд і брати жереб.
— Стривайте! — вийшов перед усіх київський князь. — Брати можна, та на яких засадах?
Радні притихли, розглядаються, питаючись один у одного: що він хоче сказати цим?
— Ви загадалися, бачу. І недаремно, братіє. Рада мужів — не збіговисько випадкових людей, як дехто думає. Коли вже ми стали на мислі: долю угоди чи розбрату з обрами має вирішити рада мужів, то не станемо, ж ми кликати їх з усіх вервей землі Троянової, як те робили в мирну годину? На боролищі долю земель наших мають вирішувати мужі ратні і тільки ратні.
— Ано, так завше було, так має й бути!
— А коли так, то жереб хай тягне стільки мужів, скільки тисяч виставило кожне князівство на січу.
— Мудро! Хай буде так!
— Усі згодні з сим?
— Усі!
— То на тому й станемо. Стольнику, — обернувся київський князь до Світозара, — тобі яко однаково вболіваючому за долю всіх земель доручаємо довершити почате — одібрати радних, і хай кожен із них візьме жереб та укаже нам нашу путь у прийдешнє. Тягти ж жереби будемо тоді, як прибудуть радні від дулібів та древлян.