Настав час сподіванок, а відтак і відчутного примирення. Тиверці та втікичі сподівалися, що вони візьмуть гору, поляни, росичі та уличі — що вони. Отож одбирали радних і збуджено гомоніли, ждали радних від древлян, дулібів і знов гомоніли, нерідко жартували й сміялися жартуючи. А полічили кинуті в посудину, що її тримали лічці, жереби, і знов примовкли: жеребів, що ратували за угоду з обрами, виявилося стільки ж, скільки було їх проти угоди.
— Що скажеш на це, стольнику?
— А те скажу: іншої ради немає; тепер долю січі чи миру з обрами має вирішити жереб князів.
— Їх чотири, негоже так!
— П’ятий най буде стольник.
— Ано! П’ятим хай буде стольник. Пристаємо на це!
Тиверський князь не став перечити. Одне, ніяких інших гадок не міг відшукати на той час у мізках, а друге, певен був: більшість князів за ним потягне руку. Світозар яко брат не піде супроти брата і Славомир яко небіж також не піде.
На тому став, тим і тішив себе, поки старійшини роздавали князям жереби (кожному два: білий і червлений), визначали час на роздум, затим підходили й одбирали в кожного один із жеребів.
Який хто кидав, радним не видно було. Тоді вже довідалися, як висипали їх із охоронниці та показали всім: за угоду з обрами на кондиціях, що їх запропонували вони, вкинуто три жереби, за січу — два.
— О нещасна земле моя! — вхопився за голову князь Радим. — Яких безліть зазнавала ти впродовж віків і яких зазнаєш ще! Хто ж це зрадив нас? — кинув дикий погляд на кревняків своїх. — Ти, Славомире?
— Ні, вуйку. Я і рід мій з вами.
— То хто ж? Ти? — обернувся до Світозара. — Невже ти?
— Не я, брате. Справедливість віддала свій жереб за сумну долю нашої Тивері. Що вдієш, коли так треба.
Радим мінився в лицях, як лик земний, по якому пробігають хмари.
— Віднині ти не брат мені. Чуйте і знайте, мужі: віднині він не брат мені, а вам не соратник. Гнів і прокляття на його голову! Гнів і прокляття!
А мужі ширили з великого дива очі і мовчали: вони усе ще не вірили, що це могло статися.
Всі інші, визначені домовленістю про замирення, дні пішли на погамування пристрастей. Силкувався погамувати біль образи, що її кинули прилюдно в вічі, й стольник Світозар. Не йшов між князів, не вдавався до трапез, як вдавалися, передчуваючи замирення, інші. Відсиджувався в наметі і думав та краяв серце невтішними думками. Може, слід було розкинути думкою і щось інше відшукати для роду свого, в усякім разі, не таке пагубне і вбивче? А що можна відшукати, коли земля Троянова знекровлена і пошматована? Лиш сила могла б переінакшити її долю, а коли сили бракує, лишається одне: вдатися до розуму й перехитрити супостата.
Який жаль, що не всі це розуміють, а через те нерозуміння можуть накоїти ще більшого лиха. Що, коли обри передумають опісля і скажуть князю Радиму, іншим братам, що залишаться при князеві: «Знімаємо з вас цю повинність — платити нам щоліта данину, коли зголоситеся взята на себе іншу — ходити з нами в чужі землі і добувати хліб мечем та сулицею?» Тож он яка ганьба буде: брат піде на брата, може обернутися так, що та переміна стане погибеллю для всіх слов’ян. Яко покликаний стояти на сторожі миру і благодаті в своїй землі, мав би подбати, аби, уберегти її від такої згуби. А як подбає? Що вигадає? Наполяже, кола складатиме з обрами ряд, аби там було й таке: замиряючись, анти, як і авари, обіцяють не причиняти один одному лиха, не робити, будь-яких, навіть невинних набігів? А чи потрібне це антам, коли вони для того й замирюються, щоб зібратися з силою і вигнати в недалекім часі аварів з отньої землі?
Не потішили стольника й вісті, що їх привезли з Дулібії. Волин не впав ще, одначе не впав виключно тому, що ханич Форисин кинув ліпші свої турми супроти древлян і тих решток дулібів, котрих Мезамір вів купно з древлянами в поміч стольному городу. Йде між тими і другими січа, і чим завершиться вона, ніхто чогось певного сказати не може. Обри зазнали відчутних втрат, та лиш на початку. Сила їхня переважає ту, що є в древлян, вона суспіль кінна, легко може перекидатися з одного боролища на друге.
— А де княгиня Даная?
— У Волині, достойний.
— І що сказала про наш намір підписати з обрами ряд, на тих засадах, що їх пропонують нам як неодмінну умову замирення?
— Сказала, такого не сподівалася від князів Антіі, а від княжича Світозара і поготів.