Мати є мати, їй завжди лячно за своє дитя. А тут ще прибули нарочиті від стольника землі Троянової й сказали княгині: ми нічого не можемо вдіяти супроти сили, що її виставили обри, змушені укласти з ними ряд, за яким Дулібія стає підвладною обрам. На що надіятись тепер княгині Данаї і як не печалитись? То ж не просто погроза, то вже зашморг на шиї. Не данницею — невольницею буде земля її, а люд — рабом-невольником. І в кого — у обрів, тих татей, що про них давно начуваний і неабияк жахається світ.
Вийшла княгиня на поріг і запитала ключниці:
— Хтось із отроків є поруч?
— Ано, знайдеться.
— Вели покликати воєводу Виштака. Най з’явиться, коли може лишити на когось ратні клопоти.
Воєвода нескоро об’явився в дитинці, одначе об’явився того-таки дня.
— Я слухаю княгиню.
— Як там ведеться, на стінах?
— Усе гаразд. Обри обсіли лиш город, на приступ поки що не йдуть.
— Чи в нас, як і раніш, є спроможність вийти з острогу, не трапивши на очі супостату?
— А так. Маємо підкопи, які виводять до ріки і до лісу. Через них і виходимо в світ.
— Пошліть когось, хай довідається, де Мезамір і його люди, що з ними? Давно нічого не знаємо.
Воєвода поривається сказати: «Чи так давно?» — та завважує, який стривожений у княгині вид, і стримує себе.
— Гаразд, — зголошується. — Діждемося ночі й пошлемо. Ще будуть якісь повеління?
— Повеління нема. Прохання є, воєводо. Скажи мені, муже ратний, що нам робити, як бути, коли станеться так, як сказали нарочиті: нас віддадуть на волю каганату і його привідців? Обстояти себе без всіх інших племен землі Троянової, мабуть, несила буде, одначе і в аварське ярмо встромляти шиї, сподіваюсь, ні в кого немає бажання.
Виштак подивився на неї сумовито і переступив з ноги на ногу.
— Ось про це і маємо довідатися в Мезаміра. Коли сила його раті не змаліла, а, супротивно тому, зростає, коли й древляни мають тверді наміри й далі стояти на нашому боці, поборемося ще. Гляди, щось і виборемо в обрів, коли вже не повну волю, то бодай половину її: бути непідвладними, а лише залежними, платити переявшим змогу данину.
— Коли б це хоч.
— На те й уповатимемо, княгине.
Маленьку іскорку полишив воєвода у серці Данаї, а й вона гріла, щоправда, недовго: за кілька днів Мезамір сам прибув до острогу і погасив ту іскру.
— Біда, мати княгине, — сказав, — немає більше содружності племен, іменованої чужинцями гордим ім’ям «анти». Днями у Черні підписано ряд, за яким Тивер стає аварською данницею, а Дулібія — невільницею. Цим актом руси, уличі, втікичі та древляни уберегли свою незалежність. Нам же, чули, мати княгине, нам радять скоритися своїй долі і, поки обри не обсіли всю землю, вивести за обводи Дулібії мужів, здатних тримати в руках бронь.
— Це ж нащо? — жваво поцікавився воєвода.
— На те, достойний муже, щоб там, на вільній від обрів землі, по можливості борше зібралася сила, котра могла б позбавити нас аварського іга. Стольник Світозар запевняє: замирення взяте лише на час і під тиском переважаючої аварської сили.
Запала тривала тиша.
— І син має намір чинити саме так? — подала врешті голос Даная.
— Маю такий намір, хоча й прийшов почути, що скаже на це мати княгиня і що скажуть радні.
— Які радні? Де вони, Мезаміре?
— Якісь мужі лишилися.
— Мізерія лишилася, сину мій. А щодо тебе і твого наміру таке скажу: не личить князям полишати свій люд у біді.
— Коли ж не буде князівства, мати княгине. Неволя буде, і для всіх.
— Якесь та буде князівство, коли залишимося в князівстві ми. І потім, залишиться ж тут люд дулібський. Що він скаже нам, коли покинемо його, безборонного, на наругу татей аварських, а вже потім, по нарузі, об’явимося і вклонимось: «Здоровенькі були, ми ваші родичі»?
Мезамір зиркає на воєводу, потім — на матір.
— Хто ж тоді прийде та звільнить люд дулібський, коли усіх нас завдадуть у вериги? На кого і на що уповатимемо?
— І то правда, — підтримав його воєвода. — Мезамір діло каже, княгине. Пощо поспішати хилити голову та простягати руки для аварських вериг? Повернутися до свого люду ніколи не пізно, тим паче, що є сподіванка: повернемось не самі.