Даная відмовчувалась. По ній видно було: усе ще не певна, що син, як і воєвода, на вірній путі.
— В такім разі на цей наш рішенець справді потрібна воля віча. Скільки під твоєю рукою збройного люду, сину?
— Понад три тисячі.
— Чи мав з ним бесіду? Що каже він про цей твій намір?
— Усі, в кого є жони, діти, лишаються на своїй землі. Тим же, у кого немає їх, велять іти зі мною й повернутися, коли проб’є урочий час.
— Оце най і буде він, рішенець віча: молода пагінь родів має піти з тобою, всі інші — як хто собі хоче. Це саме, воєводо, оголосиш завтра і в стольнім городі. Сам теж волен вибирати одне чи друге. Я ж залишаюся у Волині і розділю з своїм людом ту долю, яка випаде йому.
Мезамір туманіє з дива і довго не зводить з матері прибитих сумом очей.
— Княгиня не відає, хто такі обри.
— Відаю, сину, та інакше не можу. Окрім страху за власне життя і благополуччя, є ще поняття честі і гідності. Не хочу, аби хтось колись міг кинути тінь на них, а відтак і на наш княжий рід.
І знову всі довго і сумно відмовчувались.
— Коли так, — перший озвався воєвода, — я теж лишаюся.
— Вважаєш, що зможеш захистити мене?
— Зможу чи не зможу, а мушу. Княгині совість і честь не дозволяють лишати напризволяще люд дулібський, а мені — княгиню. Ачей і виникне така потреба — захистити її. Вірні мені мужі завжди знайдуться.
Розчулилась і якусь мить тамувала в собі ту розчуленість.
— Спаси біг, муже ласкавий. На тому й станемо.
Воєвода відкланявся й пішов, а Мезамір як сидів мовчазно-сумовитий, так і лишався сидіти.
— Як же я піду, коли так?
— Повинність поведе, сину. Будемо сподіватися, що все це ненадовго і недарма.
Помовчала і вже потім запитала:
— Жону, дітей забереш із собою?
— Атож. Може, й сестра Лілейка най правиться з нами?
— Не печалься Лілейкою. Я все ж таки княгиня, не позволю, аби хтось наглумився над моєю дитиною. Та й не посміють обри, які вони не є.
ЧАСТИНА ДРУГА
ГНІВ ОЙКУМЕНИ
Обри воювали і проти слов’ян, і примучили дулібів, також слов’ян, і насильство чинили жонам дулібським. Якщо треба було поїхати обрину, то не давав він запрягти ні коня, ні вола, а велів запрягти три, чотири або й п’ять жон у повоза і везти його, обрина.
ПОВІСТЬ ВРЕМЕННИХ ЛІТ
Були ж бо обри тілам великі і розумом горді, і бог покарав їх… Не залишилось жодного обрина. І є притча на Русі, до сьогодні пам’ятна: загинули, яко обри. Не те що племені — сліду не лишилося від них.
ПОВІСТЬ ВРЕМЕННИХ ЛІТ
I
Не так, може, довго, як до нудоти звільна посуваються переселенці напівосідлою Задністрянщиною. Сотня за сотнею і валка за валкою плуганяться з узвишшя у діл. Коли вирушали з Черна, не видавалося, що йде багато. А нині, гля, скільки їх, тих, що побажали чи змушені були піти услід за княжичем Данком. Мовби ключ журавлиний, витягнулися звивистою биндою й простують за суспіль кінними сотнями привідці. Одні йдуть за возами чи обіч возів і сумно хилять до землі голови, інші — либонь, ті, що вітця-матір полишили в Тивері, а жони не встигли придбати — оглядаються раз у раз та міряють зболілими позирками відстань між собою й полишеною там десь Тивер’ю мірою сердечної туги, за нею. Так встигли засумувати за отньою оселею, кревними, що в оселі, чи все ще вагаються: іти чи не йти їм на відселення? Може, не пізно ще повернутись?
«Це тиверці такі засмучені розлукою з рідною землею, — думає Світозар. — А як то дулібам? Здобути нічого не здобули на кривавих боролищах із обрами, а втратили все: столітню незалежність під мирним небом вітчизни, саму вітчизну. Хто і як воскресить колишню їхню силу, укріпить дух і волю, бажання взяти гору над аварами і не на седмицю-другу — на літа? Без коренів, що єднали їх із рідною землею і живили живністю рідної землі, не так просто це буде. Бігме, не так просто».
Світозар їхав серед тих, що очолювали валку, тому перший чи принаймні один із перших нагледів вершників, які гнали коней назустріч відселенцям.
— Чи не до нас? — перекинувся словом із сотенним.
— Далебі, що так. З виду уличі ніби.
Вони не помилилися. Зблизившись, вершники передусім поцікавилися, хто серед них, тиверців, стольник Світозар.
— Я.
— Князі землі Троянової веліли тобі і воєводі Данку правитися з нами. Всі інші відселенці мають зупинитися і стати табором по цей бік Бугу.
— А це ж чому?
— Князі сказали: ждатимуть вас і князя Дулібії, коли зберетеся всі та вирішите на княжій раді, де мають поселятися ті, що йдуть з-під обрів, тоді підуть і сядуть.