Он як.
— Гаразд. Будьте з нами чи правтесь до Бугу і ждіть. Я прибуду тоді лиш, як діждуся воєводи Данка.
А сотенному повелів:
— Пошли гінця, най скаже Данкові, аби залишив валку на когось і поспішив до мене.
Данко нескоро наздогнав їх. Був похмурий і невдоволений, певно, знав від гінця, чому кличуть і що хочуть сказати покликавши.
— Це ж як розуміти? — напустився на брата. — Обіцяли селити між своїм людом, на Втікичі, тепер по цей бік Бугу зупиняють. Невже поселять тутки, на необжитій землі?
— Поки що тільки зупиняють, Данку. Де селитимуть, вирішить рада князів. Затим і кличуть нас.
Воєводу явно не тішать ці запевнення.
— Уже ж вирішували ніби. Недарма кажуть: чужа земля, що мачуха — і там не сядь, і там не стань, всюди застуєш… Ти як собі хочеш, — сказав перегодом, — а я не полишу відселенців, доки не розіб’ю табір та не влаштую всіх бодай якось.
— Куди поспішати і чого поспішати? — погодився з ним Світозар. — Дуліби раніш за нас все одно не прибудуть.
По тому їхали поруч і тільки вдвох.
— Ти саме цим невдоволений? — поцікавився Світозар. — Чи чимось іншим?
— І цим, і іншим. Від тої миті, як полишив свою землю і опинився по сей бік Дністра, не перестаю думати: нащо ми пішли з Тивері?
— Отаке. Ніби про це не говорилося, ніби з цим не були згодні.
— Там і говорили, і зголошувались, а тут що далі, то більше переконуюсь: поспішили зголоситися. Най дулібам немає куди подітися, або в ліс, або в невільницьке ярмо. Ми ж не стали підневільними обрам, всього лиш данники є їхні.
Світозар зміряв його пильним зором.
— А ти певен, що отакечки й буде?
— Як це — отакечки?
— Що Тивер надовго залишиться всього лиш данницею?
— Підписано ж ряд. Обри виговорили з усіх наших земель Дикушу та тим і вдовольнилися.
— В тім-то й ба, що не пішли з нашої землі зовсім. Виговорили Дикушу, виговорили й право бути присутніми при збиранні данини з поселян. А то немало. Є така приповідка: пусти свиню за стіл, то вона й ноги на стіл. Чи є в когось із вас певність, що обри не сядуть тепер вам на шию і не злазитимуть, доки не спаде їм на думку: а чом би й зовсім не зробити Тивер своєю землею?
Данко нетямковито дивиться на брата.
— Гадаєш, і таке може бути?
— Хто заборонить обрам зробити все це можливим, коли на їхнім боці буде сила? Ми з тобою чи князь Радим? А ось коли наша сила буде на терені Улицької і разом з тим неподалік від Тиверської землі, не посміють надіти на нас і люд наш ярмо. Більше скажу: доки вона є, буде в люду нашого й сподіванка, що рано чи пізно прийде та сила і випре обрів за обводи рідної землі.
Якийсь час Данко їде мовчки.
— Добре, коли буде так, як кажеш, — озвався перегодом. — А коли на інше обернеться: і люд свій знесилимо, втікаючи, і тут, на терені содружньої землі, не станемо силою, від якої можна ждати визволення.
— Чому ж це не станемо чи не можемо стати такою силою?
— А тому. Розтикають нас по необсаджених околіях і обірвуть пуповину, що поєднала з кревними. А ще й на те зваж: з нами переважно молода пагінь родів наших, отроки. Гадаєш, вони надовго залишаться такими, не візьмуть злюб з чужинками? А тих, що візьмуть злюб з чужинками, не зібрати вже докупи яко рать.
— Злюбитись ми їм, ясна річ, не заборонимо. А про те, що вони тиверці, маємо подбати. І передусім зараз, коли йтиметься про розселення. Чи нам боронитиме хтось переходити через Дністер і брати там жон для молодиків?
Данко не відмовчувався вже. Збудився враз, ба навіть коневі, яким правив, передав те збудження.
— То це з твоєї намови князі повеліли спинитися по цей бік Бугу?
— Ні, не з моєї. Я всього лиш мислю, що це буде не на гірше.
— Може, й так, хоча й незручностей випаде на нашу долю немало. Обживати доведеться пущу.
— Готової землі, Данку, ніхто нам не дасть. Так чи інак, доведеться обживати пущу.
II
Суперечки не виникло на раді, принаймні такої, як сподівалися. Князь Велемир яко господар вийшов перед усіх і сказав:
— В смутні часи годиться, братіє, являти розум і терпіння, а не свавілля і гнів. Тож вчинимо так: хай виходить на чільне місце найстарший і вершить раду згідно з нашими законами і поконами.
Найстаршим виявився князь уличів Богодар. Князює він не так і давно, по смерті вітця свого князя Зборка, та є третім у княжім роді спадкоємним сином і має вже за плечима більше, ніж будь-хто з присутніх тут князів, літ. Тому саме на його долю й випало вершити раду.