V
Замирившись із антами, Дандал відвів турми в Прикарпаття, а проте через гори не поспішав правитися з ними. Став трьома таборами і ані руш. Чогось жде, а чого — одне Небо відає. Не інакше, як вагається, іти йому за перевали чи не йти. А те вагання не могло не навіювати кожному свої мислі: одним — тривожні (що, коли Дандал передумає і зламає ряд, піде потоптом, хоча б і по Тивері), другим — сумовиті (чи довго ще нидітимуть тутки без діла і як буде, коли повернуться до жон і дітей отак, як є, з порожніми руками?).
Терхани вільніше почували себе в присутності привідці, ніж вої. Як би там не склалося, серед них немало таких, що були донедавна нарівні з Дандалом. А проте й вони не зважувалися запитати: «Як надовго отаборилися? Чого ждемо?»
Чи Дандал завважив їхні допитливі позирки, чи надумався врешті-решт, покликав одного з терханів і велів послати гінців до Форисина, всіх інших чільних братів — кликав їх на родову раду.
Не пояснював, про що йтиметься на раді, та терхан і без слів розумів: привідця щось важливе має повідати братам, а отже, і всім їм, воям аварських турм. Скликається надто багато ханичів, аби кликати заради дрібної забаганки.
Як виявилося потім, догадка його ходила у парі з істиною.
— Хто стане каганом, хто — хакан-бегом у каганаті, — почав Дандал, діждавшись, коли брати усядуться, — скаже велика рада, і не тут — у стольнім стійбищі. Та перед тим, як виходити на неї, я хотів би, аби ви, спадкоємні сини великого Баяна, розкинули мислю по родословному дереву і нарекли одного й другого. Не сперечатися ж нам там, на великій раді. Коли є така потреба, посперечаймось тут. Туди маємо виходити єдині в помислах і намірах своїх. Отож питаю всіх і кожного зокрема: кому передамо стіл вітця нашого? Хто серед аварів найдостойніший цього?
— Ти, Дандале! — рвійно підвівся і твердо виголосив Хафіз. — Ти найстарший серед нас, умудрений належним досвідом, тобі й бути каганом у аварів!
— Є достойні й серед молодших, — не поспішав зголошуватися Дандал. — Може, хтось із них візьме на себе цю повинність — стояти на сторожі честі і слави родів наших, боронити добуту потом і кров’ю землю, на якій ще за вітця покладено сісти навічно.
Брати відмовчувалися. Дехто крадькома позирав на Форисина, уповав на нього чи питався: а що ти скажеш?
І Форисин сказав:
— Бери ти, Дандале, на себе повинність вітця нашого. Під твоєю орудою турми аварські взяли гору над самими антами, тобі й бути каганом у аварів.
— А так, — жвавіше підтримали його радні. — Будь ти, Дандале, каганом. Сідай на місце вітця і прав нами!
— Являв не раз їх, і мужність, і мудрість, і не властиву всім іншим витримку, тобі й вручаємо свою долю, як і долю родів наших!
На його бік стала видима більшість, коли хтось і сумнівався, то мовчки, і те збадьорило Дандала.
— За довіру спаси біг, брати мої. Постараюся бути гідним ваших сподіванок, як і імені вітця нашого. А тепер поміркуймо, хто з терханів стане на чолі турм, водитиме їх у походи і примножуватиме нашу славу.
— Форисин! На місце хакан-бега ставмо Форисина, він воістину достойний його.
— Згоден, Форисин — багатур, достойний бути хакан-бегом. Має світлий розум і тверду руку, має й серце, яке не здригнеться в сутужну мить. Та для нього є інше, чи не важливіше місце. Зізнаюся вам, не вірю я, що анти замирилися надовго. Болить їм і що далі, то відчутніше болітиме втрата Дулібії та й Тивері. А що дужче болітиме, то наполегливіш шукатимуть нагоди повернути собі ці землі. Маємо лишити тут достойного привідцю-тудупа. І мужнього, і мудрого, і далекоглядного. Наш брат Форисин, гадаю, і є такий. Тьму йому поповнимо новими турмами та й будемо певні: відхоплені в антів землі за горами в надійних руках.
— Тоді на місце хакан-бега ставмо іншого, та непремінно з нашого роду. Доста покладатися на чужих, Хіба Апсих не провчив нас? Брата Башира і його тьму зумисне згубив, аби самому утвердитися на місці кагана. Інших також згубив би, коли б не ти, Дандале, та не Форисин.
— Коли з нашого роду, то хто?