— Ходімо з нами, княжичу. Свято-бо яке.
— То ваше свято, княгине. Мужам не випадає бути на ньому.
— Як то — не випадає? — взяла під руку й мало не силоміць повела до валу. — Мужі також будуть. І князь там уже. Весь город буде нині на святі, достойний стольнику.
Що міг сказати? Он яка весела та ліпотна, по-молодечому радісна і збуджена. Та й не сама умовляла. Жони чільних мужів також обступили й заторохтіли навперебій: як можна бути в такий день осібно, русалки підстережуть і залоскочуть… Бігме, коли б і не хотів, мусив би скоритися.
Відразу за валом, на поляні, справді був чи не весь не вельми велелюдний, та не такий уже й бідний на люд Київ. Мужі здебільше стояли, лиш деякі ходили по узліссі, збирали квіти, запах яких лякає русалок, ламали молоде гілля й несли жонам, а ті вже складали лист до листу і квітку до квітки та плели дітям своїм — старшим, підстаршим, зовсім малим — вінки, увінчували ними голівки доньок і хвалилися сусідам, які вони у них ліпі та гожі, а вже нахвалившись, посилали до молодечого гурту.
Там, у гурті (також не одному), своїх вистачало клопотів: робили опудала з гілок, надавали їм жіночої подобизни, сміялись і сперечалися, удосконалюючи, а найбільше ждали, коли почнеться врешті-решт найголовніше: танці, співи довкола подобизн, те, що іменується проводами.
Світозар, як і належить достойникові, не пішов із жонами, став там, де був князь, чільні мужі його дружини. Доглядався до приготувань молодої пагіні слов’янських родів і перекидався з тими, що були поблизу, словом, іноді підкликав котрогось із молодців і радив, як зробити, аби подобизна була справді схожа на жіночу парсуну. Коли ж почалися танці та співи, сів поруч із князем на принесену челяддю лавицю й сам не помітив, як втратив бажання до бесіди. Подобизн на полоні немало та й поляна немала. Одне дівоче коло водило танок прямо перед князем, друге — довкола опудала-подобизни, що по праву руч, третє — що по ліву від князя, четверте — ближче до лісу, п’яте — ближче до валу. І так по всій поляні. Те велелюддя і та круговерть не могли не зродити в серці стольника замилування, а дівочий спів, такий урочистий та потужний, — і торжества.
Ці, найближчі, дівки воздавали хвалу улюбленій квітці:
Від того дівочого кола, що ліворуч, чулася інша пісня, від того, що праворуч, ще інша:
Багато київського люду водить танок, та ще більше таких, що стоять чи сидять осторонь і милуються дівочими танцями, дослухаються до пісень. Одне коло увінчаних вінками жон, дівиць веде танок з лівої на праву руч, друге — з правої на ліву, ще інше — знову з лівої на праву. І така вишукана чинність у їхньому танку, така радість на лицях, в очах, здається, забули цієї щасливої миті, що є десь русалки і є страх перед ними, знають одне: настає літо, а літо — пора земної благодаті, злюбного єднання і злюбної втіхи.
Коли найближче коло танцюристок, плавно пропливаючи повз князя, аж надто щиро вигнулося, Світозар завважив: серед тих, що удостоїли Велемира грайливим поглядом і ще грайливішою усмішкою, була й жона його, княгиня Росава. Такою святковою і такою младомладою видалася тієї миті, ніби справді не жона є і не мати двох дітей — дівиця.
«Не забула ще княгиня молодих літ, бігме. Он яка рада, що є нагода згадати їх. А як-то Данаї нині? — набігла мисль і заступила, мов темна хмара, світлий день. — Як тим, що поселилися на обводах Древлянської та Улицької земель? А гуслярам як ведеться в Дулібії, Тивері, Паннонії? Послав — і ніби в безодню кинув. Ані звуку, ані півзвуку від них. Може, не варто було покладатися лише на гуслярів? Може, самому час би побувати і в Дулібії, і в Тивері, і серед відселенців? Стольник-бо є. Усі, хто обирав і хто не обирав, сподівалися: цей не полишить напризволяще; він вчений сольському ділу, має знайти путі, що ведуть до поліпшення долі люду слов’янського. Чи знайде, коли відсиджуватиметься в Києві та уповатиме лиш на те, що якось воно буде?
Наступного ж по проводах русалок дня заговорив про це з князем.
— Я маю сам побувати там — і серед відселенців, і на Тивері та в Дулібії, на власні очі побачити, як ведеться нашому людові під обрами і поза обрами.