Доки спускалася з горішньої кліті та виходила з терема, здавалося, взяла себе в руки, зможе говорити з посадником і не виказати бентеги, що нуртує в ній. А проте, коли вийшла та побачила: Форисин поспішає підігнати до теремка свого повоза, мало не йойкнула з ляку: донька не помиляється, їй є чого лякатися обрів і передусім наймогутнішого серед них — каганового тудуна.
— Прошу княгиню, прошу й княжну сідати в мого повоза, — не помічав чи не хотів помічати обрин Данаїної бентеги.
— Я повеліла вже челяді запрягти коней у свій повоз.
— Пусте, розпряжуть. Укупі веселіше буде правитись.
Що мала робити? Відмовлятися? А що казатиме, відмовляючись?
Чула, геть маліє на силі, а глянула на Лілейку — і зовсім не по собі стало. Донька її, на лихо собі, перебуває в тих літах, коли ліпота і знада жіноча розпускаються найпишнішим цвітом. У тім на багатьох пересвідчилася і на собі також. Ходила в дівках — довгою лозиною видавалася, худою й костистою. Народила Мезаміра — дещо набрала в тілі і розквітнула, а все ж не так, як тоді, коли брала по кількох літах злюб із Келагастом. Усі, хто зрів її на воседлі, заглядалися і німіли з дива, а декотрі й уголос казали: «Най ліпота твоя, доню, буде запорукою щастя у злюбі цім, на добро бранім». Нещиро бажали, мабуть, а то й гірше: казали одне, а думали інше. Бо не мала вона щастя за Келагастом. Ані найменшого! Як відштовхнув від себе тоді ще, коли прийшли і сказали, де і з ким ділить її муж злюбні ночі, то більше уже й не поверталася до нього. Ото тільки й пам’яті, що Лілейка. Така мила, така ліпотна доня в неї, а щастя, з усього видно, матиме те, що й мама. Коли не гірше. Через ліпоту свою та ще через бажання мати достойного своєї ліпоти мужа пізно взяла злюб та й у злюбі не натішилася з ладом. Одне, не мала діток, чотири літа прожила із сотником, а не звідала, яка то радість і яке щастя — материнство, а друге, пішов її муж на обрів купно з нетямковитим князем та й поліг десь, в усякім разі, до Лілейки не повернувся. Може, варто було послухатися Мезаміра й послати Лілейку з ним? Усі кажуть: таки варто було послати, а їй про те й подумати страшно. То ж не просто собі в мандри пішла б — на вигнання, в чужі краї, між чужий люд. Чого зажила б там? Кому потрібна така, хай і княжна, все ж вдова-вигнанка?
«А чого заживе тут? — вигулькнула зненацька думка. — Лілейка ж недвозначно сказала: посадника найбільше й страшно. Перуне всемогутній! Ладо ласкава! Одведіть і заступіть! Цього тільки й бракувало мені яко княгині — поєднати доньку з обрином. Ано, цього тільки й бракувало!»
Зиркає на один бік вулиці, затим на другий і вбирає голову в плечі, така, що й крізь землю провалилася б, коли б була поруч прірва. Боги світлі та боги ясні! Люд дулібський зупиняється, загледівши її і її доню в одному повозі з тудуном, і ширить, дивуючись, очі. Навіть тоді, як розминається з ним, не перестає переслідувати допитливим поглядом.
«Що я наробила? — німіє Даная. — Роди дулібські не тільки зречуться, прокленуть мене. Скажуть, це таке її заступництво? Це для того залишалася княгиня у Волині, щоб роз’їжджати з супостатом нашим у однім повозі? А що ж буде, коли підуть по їхніх куштах мої вої і братимуть для обрів ту страшну щорічну половину? Хто з них повірить, що княгиня робить те заради їхнього ж блага: аби обри брали не більше, ніж належить, аби не глумилися, беручи? Бігме, ніхто не повірить, тим паче коли ті, що братимуть, змушені будуть вдаватися до сили, а отже і до ґвалту».
Як добре, що путь до нових забудов не така вже й далека і що Форисин більше з Лілейкою гомонить, аніж із нею, княгинею. Мабуть, не приховала б того, що нуртувало в грудях і било в лице пекучим соромом. Отак довіритися якомусь обринові. Отак сплохувати в стосунках із ним, а паче всього з людом своїм! Де була її прозорливість? Де був знаний усім і не раз хвалений всіма розум? Сіла в повоза й поїхала, кивнув пальцем — і послухалась. Ніби не тямила, що то є. Пробі, сама ж закликала, довідавшись про загибель дулібської раті: «Будьте тверді і мужні, людове! Не поступайтеся обрам ані добром своїм, ані честю. Не зможете помститися за кривди мечем чи стрілою, помстіться зневагою. Всім і повсюдно! Най бачать і знають: вони — наші супостати, і не на седмицю-другу — на віки вічні».
На забудовах не було здателів. А то вже на ліпше. Пройшла до терема і не була розіп’ята їхніми осудливими очима.
— Що ж скаже княгиня? — почула нарешті. — До вподоби їй моя оселя?
— Чому б мала бути не до вподоби? Пізнаю руку здателів своїх.
— Люд у тебе тямковитий, княгине. Я вдоволений ним.
«Ще б пак, — про себе міркує Даная. — Чи тобі снилася колись така оселя? Чи мав би її, коли б не мої здателі? Ось тільки я не вельми вдоволена ними. Най терем ставили з принуки. А нащо півня вирізьбили й прибили на крівлі? Чи обри відають, як багато те важить? Чи могли примушувати різьбити та ставити?.. Не інакше як тяму втратили її здателі з ляку. Ніби не відають: люд наш тому й величає того віщого птаха будимиром, що знає, певен: саме він гонить голосним своїм криком у царство пітьми духів темряви, будить до життя яре сонце, передвіщає його народження. Тому-то й ставить будимира лише на тій оселі, якій бажає світла, сонця, добра. А що думали-вони, здателі, коли ставили?»