— Тоді знай, княгине: я тобі не вірю, і вся наша домовленість про купне ходіння на полюддя, про твою участь у вирішенні долі люду і землі перестає бути чинною. Маєш нас за ворогів своїх, то й будемо ними. Насильно родичатися з тобою не буду, одначе й глумитися над собою не дозволю. Відновлюю в Дулібії повинності, що були вже, й кажу, що казав колись: не хочете знемагати в ложі, знемагатимете в ярмі. Ми — авари. Ми нікому й нічого не прощаємо, а зневаги — і поготів.
Постояв, зважуючись на щось, і вже потім повелів:
— А тепер можеш іти.
Багато наговорив. І погрожує неабияк. Ну й нехай, їй аби донька втекла, аби перед людом своїм залишилася непорочною. Все інше — дарма. Лже обрин: у ярмо її, княгиню, не запряже. Всіх інших дулібів може запрягти, її — зась. Коли до того дійде, зуміє постояти за себе. Ано! Вона — не хто-небудь, вона — княгиня!
З цією певністю переступала поріг теремка, з нею ждала й вістей з-за Волина. А діждалася самої Лілейки. Її привели Форисинові воїни й повеліли матері, аби надалі стерегла свою доньку й не дозволяла їй виходити з острогу. Така воля тудуна, так має й бути.
Не відала, чого більше зродилося в її серці тієї миті. Гніву, люті, бажання кинути їх обринам межи очі чи німого жаху й безсилля. Подумати тільки, з нею, княгинею, дозволяють собі так розмовляти, їй, княгині, повелівають таке!
XIII
Літо було в повному розквіті — половіло на нивах жито, наливався зерном колос. Коли не через седмицю, то через дві почнуться жнива. Види ті не могли не тішити Світозара, тим паче, що одразу за Києвом, правдивіше, за Зміїним валом, що оперізував Київ полуночніш Стугни, одкривалися доволі просторі, лише вряди-годи порізані ярами поля. Було на що заглядатися, було чим і тішитись. Дощів на передлітті випало немало і сонця вдосталь було. Тож збіжжя й набиралося сили, гнало і в стебло, і в колос. Може, саме тому, що в землі достатньо вільгості, і спекотняви не відчуває, принаймні такої, як відчував на Тивері чи тим паче в ромеях. Он як, світить нині сонце, а промені-стріли якісь на диво м’які і приємні, не просто собі гріють — ласкають тіло. Від тої ласки, либонь, не тільки людині солодко почувається, — нивам, збіжжю на нивах також. Дорідне все на них: і жито, і дикуша, і просо. Гарний урожай збере цього літа люд поселянський, бігме.
За Россю яровина і зовсім уже стигла, подекуди на нивах можна угледіти й женців.
— Боги в поміч! — привітав Світозар тихі що були найближче.
— Спаси біг.
— Чиї будете, людове?
— Божі, достойний.
— Про те відаю. Земний володар хто у вас?
— Князь Славомир.
— То ми уже в родаків своїх? Я ж не помиляюся, ви — тиверці?
— Тиверцями були кревні наші. Ми — втікичі.
— Знаю, одначе й тиверці також. Мій брат Богданко привів вас на цю землю. Невже забули?
Випростали спини, дивляться на подорожнього спантеличено і тим ніби кажуть: «Йой! То перед нами княжич із Тивері, а ми теревенимо з ним, мовби із звичайнісіньким поселянином».
Угомонило їх, здається, те, що княжич не вдавав із себе прогніваного, був веселий і доступний, потішений зустріччю з своїм людом. Тож недовго німували. На радість відповіли радістю, на бажання поділитися словом — бесідою, прихильною згодою стати до бесіди. Спершу тільки відповідали на його питання, вдовольняли ту чи іншу цікавість — як живуть на цій землі, чи великої згуби завдала їм січа з обрами, згодом самі почали цікавитися: що з Тивер’ю нині, таки під обрами вона чи всього лиш платить данину?
Знав, люди вийшли в поле робити діло, їм не до бесід. А все ж не міг утриматися від спокуси. І допитувавсь, доки не вдовольнив себе, і цікавість женців вдовольняв щедро. Адже це колишні переселенці. Хто вони нині? Чи прийдуть на поміч таким, як самі були?
По завершенні бесіди проводжали Світозара як свого кревного та все напучували, через які весі їхати йому, яку путь обирати, коли траплятимуться роздоріжжя. Усе те не могло не гріти стольникові серця. Їхав по указаній втікицьким людом путі і осміхався сам до себе: таки добре зробив, що подався спершу на полудень, а потім уже поверне на захід сонця. Урожай на нивах полян, росичів, уличів преліпий. А це й буде те, що дасть йому можливість обнадіяти відселенців Данка, Мезаміра, коли зустрінеться з ними. Так і скаже їм: «Сподіванка на підтримку з боку людності землі Троянової є, відродження ратної сили, як і народження звитяжного духу в серцях, жадаючих стятися з обрами за праотню землю, можливе».
Стольне городище тиверських відселенців на правім березі Полуденного Бугу мало такий убогий вигляд, що його годі було й іменувати цим голосним ім’ям. Посеред доволі-таки просторої улоговини при ріці стояла чимала гридниця, супроти неї — терем, певно, княжий, позаду гридниці — кілька невисоких кушт, притулених до тої забудови — громаддя, мовби пташині гнізда до скелі. Були ще, правда, недовершені будови, купи каменю та тесаного дерева при них. Зате не було ані стіни чи бодай якоїсь огорожі, що про них дбають передусім, коли поселяються, ані воріт, що позначають в’їзд до поселення.