— Вали, бачу, не поспішаєте насипати, — невесело поглянув Світозар на Данка, — Покладаєтеся на гори, що оперезали улоговину?
— А нащо вали, коли гори — не менш надійний захист?
— Вони ж доступні всім — і пішим, і кінним.
— Пізніше подбаємо, аби не були доступними.
Світозар не поспішав до братової оселі, ходив улоговиною та доглядався до всього.
— Мало ти спорудив, брате. Чом так?
— Бо не було з ким споруджувати. Та й для кого споруджував би?
— Як то?
— Добра половина воїв повернулася до Тивері. Це з мого городища, з інших ще більше.
Не вірилося, мабуть, стольникові. Довго й збентежено дивився на Данка.
— І давно?
— Дехто на передзим’ї ще, дехто по зимі.
— Не витримали, виходить, нужденності та холоднечі в незатишнім вигнанні.
— Хтось не витримав, а когось зманили. До багатьох із відселенців приїздили кревні. Подивилися, як живемо, й сказали: «Чого маєте гибіти у вигнанні, коли можете жити і вільно почуватися вдома?» Ось і спокусилися.
— Чому ж тоді не всі?
— Лишилися найдостойніші та ще ті, чиї мечі особливо запам’яталися обрам.
Світозар мовчки тамує в собі жаль.
— Діла-а. А я їздив від князя до князя та домагався помочі відселенцям, сподівався згромадити в недалекім часі силу, з якою рушимо на супостата, обрами іменованого. На кого і на що уповатимемо, коли так?
— Мабуть, на ратну силу всієї землі.
— Твої і Мезамірові вої мали б бути в голові тої сили, тими тисячами, що започаткують похід і поведуть за собою всіх інших.
Данко недовго відмовчувався.
— То це ж не зараз, — подав нарешті голос.
— А що зміниться потім, коли нас он яка мізерія? Розумієш, нас, найбільш зацікавлених у поході.
— Цим, гадаю, не варто печалитися. Згодом багато чого може змінитися. Почнуть обри оббирати кожного та збиткуватися над кожним — знов прибіжать і перші скажуть: пора.
Не став перечити, а проте й не возбуяв духом по тому. Перепочивши та нагостювавшись у брата, захотів побувати і в інших тиверських городищах. А вже як опинявся в кожному з них, не міг прибути та одразу й вибути. Оглядав споруди, бесідував із людом, казав одному з другим те, заради чого їхав сюди: не опускайте, братіє, рук; з вами люд всієї землі, він шле вам поміч і підтримку, настане час — піде пліч-о-пліч на обра-супостата. Тиверцям, що переселялися, колись теж нелегко було, а підіть та гляньте, як живуть нині. Саме вони охоче відгукнулися на ваш клич і послали слідом за полянами свою дарственицю — збіжжя, рала, сокири.
Бесіди зобов’язували не обмежуватися запевненням, тож старався вникати в діла общин, радити, як бути в тому випадку, як — у тому, і тим збадьорював людей, повертав їм коли не віру, то надію.
Не мав такого наміру — затриматись серед тиверців на все літо. А обернулося так, що й до поліття засидівся б тут, коли б не об’явилися одного дня гінці від Мезаміра й не сказали: з княгинею Данаєю і її донькою біда; Мезамір просить дозволу піти таємно до Волина і визволити матір та сестру з пазурів супостата.
Світозар пояснив братові, куди і чому кличуть його, та й подався на клич. Серцем чув: біда, про яку йде річ, не терпить зволікання. Доки гінці дулібські гнали коней до Києва, а з Києва — на Буг, он скільки днів спливло. І доки з Бугу доправляться в Древлянську землю, також спливе немало. Мезамір може не втриматись і накоїти ще більшої, ніж є, біди. А то велика може бути згуба. Не просто біда — згуба.
Даная, Даная… Ти ж завжди виділялася серед усіх сущих не лише ліпотою, а й поміркованістю. Чому ж за цим разом сплохувала, не подумала, з ким лишаєшся у Волині і на що уповаєш? Чужинець завжди був і залишиться, чужинцем у взятій на меч і сулицю землі. Він живе за іншими, ніж усі, законами та поконами, у нього, як люблять повторювати християни, немає нічого святого за душею, окрім бажання вознести себе в очах повержених, узяти з них усе і навіть більше, ніж можна. Чи тобі з твоєю жіночою силою змагатися з обрами? Як ти могла повірити, що твоя присутність серед люду дулібського зарадить безліттю, яке випало на його долю? Ще й доньку залишила при собі. Гай-гай, ніби навмисне готувала для себе і для неї пастку.