Сумніву немає: мають прийти їй на поміч. Не такі вже всюдисущі обри і не такі всевидящі, аби не можна було обійти їх у своїй землі й проникнути у Волин. А вже як проникнуть, стануть у поміч і Данаї, і її Лілейці. Не напсував би тільки Мезамір.
Коли прибув між дулібів та вгледів, що діється, не міг не подякувати богам, котрі вчасна доправили його сюди. Мезамір справді недалекий був від того, щоб замість порятунку, завдати матері і сестрі (а відтак і собі) ще більшого лиха — одібрав кілька добірних сотень і лагодився пройти з ними глухими путями до Волина, вломитися зненацька в дитинець і вихопити звідти княгиню і княжну.
— А далі ж як?
— Покладаємося на несподівану появу і таке ж несподіване зникнення.
Світозар виміряв його пильним оком.
— Гадаєш, це так просто? В дитинець ще можеш проникнути з несподіванки, а назад навряд чи вихопишся. І що тоді буде? Мало того, що сотні твої, ти купно з княгинею і княжною загинеш, здобутий такою ціною мир може обернутися для землі Троянової погромом і згубою. Обри вхопляться за твій виверт і підуть на нас лавами. А ми, як сам добре знаєш, не готові до січі з ними.
— То як же бути? Не йти на поміч? Уповати на те, що якось обійдеться, мине час — і тудун аварський змушений буде змінити гнів на милість?
— Ні. На те уповати не будемо. Маємо пошукати з тобою іншої путі, що допомогла б нам і княгиню з княжною порятувати, і у Волин не ломитися ратною силою. Ті, що оповістили про ув’язнення княгині з донькою, є ще в таборі?
— Так.
— Клич їх сюди.
Це були ті самі мужі, на яких княгиня покладала повинність діждатися Лілейки за городськими воротами, посадити в сідло вивільненого кимось із них коня й доправити глухими путями у Мезамірів табір. Не діждавшись княжни — із засідки видно було: її схопили при виході з города, — мужі не зважилися повернутися до княгині, послали свого пішого вивідника, і вже від нього мали повеління: правитися до Мезаміра й кликати його на поміч.
— Як саме Мезамір має допомогти їй, княгиня не сказала?
— Ні, про те нічого не говорила. Ми так зрозуміли: мав прийти і вихопити її з донькою силою. Інакше не можна. Обри перекрили всі таємні виходи з города, поставили біля одних і других воріт надійну сторожу, княгині ж, як і доньці її, заборонили відлучатися з Волина.
— На стінах теж стоїть сторожа?
— Вдень немає, а на ніч виставляють.
— А ви, яко княжі мужі, теж стояли там свого часу?
— А так.
— То скажіть, поночі до стін дитинця можна підпливти непомітно для сторожі?
— Дивлячись де. З боку Луги, мабуть, можна буде. Вона неширока, а на супротивнім боці темний ліс підходить до самого берега і накриває своєю тінню всю ріку.
— Ось цим і скористаємося.
— А сторожа?
— Сторожу доведеться підмінити.
— Як саме?
— Тут уже іншого способу не буде, тільки силою. Тих, що стояли там на чатах, гадаю, не треба вчити, як підступитися до неї і полонити чи упокоїти навічно. А до острогу вам, яко княгининим мужам, певно, легко буде пройти.
— Та ні, то вже ліпше як челядникам.
— Ось на цьому й станемо, Мезаміре. Отож розсідлуй коней, вкладай у піхви мечі. Зі мною не більше півсотні піде. Всі інші й там знайдуться.
— Як то, з тобою? А я?
— Тобі ще треба буде визволяти Дулібію. І потім, погодься, діло, на яке йдемо, літнім людям більше пристало робити. Вони обачніші.
— Там, стольнику, моя мати, сестра. Як можу сидіти і ждати, доки їх звільнить хтось?
— А як можу сидіти і ждати милості з неба я?
XIV
Обрів не кличуть, обри самі приходять до оселі. У цьому багато хто пересвідчився уже і князь Радим також, дарма що менш за все хотів би бачити їх. Видять боги, он як мучиться шорами, що накинули вони на нього і його люд, до цього часу не може простити тим, хто явив слабість духу та мислі й погодився замиритися з ними, поступившись волею. Всяке траплялося за віки, і римляни вторгалися в їхню землю, і готи посягали, вертаючись із Тавриди з слідами асійської оброті на писку, а до такої ганьби не доходило ще. Подумати тільки, данниками стали, мовчазно терплять присутність чужинців у своїй землі.
Багато передумав за літо й зиму, а нічого іншого не спадає на думку: ганьба ця сталася тому, що не було на троянах достойного князя-привідці. Був би такий, не пошили б себе дуліби в дурні і не полізли б у вміло розставлену Апсихом пастку, як заворожена звірина у пащу полоза. І князі-кревняки прийшли б вчасно, і діяли б єдиною раттю, а не так, як там, при Дністрі. Ішли в січу й оглядалися та думали оглядаючись: «Обрів он скільки. Потнемо їх чи ні, а дружину в такій січі напевно втрачу. І що тоді буде з моєю землею, коли позбудусь дружини, що буде зі мною?» Ано, саме ця мисль гніздилася в мізках кожного й стримувала руку, що мала б піднести на обрів меча й разити нещадно. Хто відає, може, за братом Світозаром і немає тієї вини, яку кладе на нього. Міг там ще, на боролищах при Дністрі, узріти, до чого йдеться, які не єдині є князі, і змусити себе поступитися третиною землі, аби не втратити всю.