Це чи не вперше подумав так про брата і то лиш тому, мабуть, що чув про нього і не раз уже: відколи опинився в Києві і сів на місце стольника всієї землі, не перестає дбати про відселенців, їздить від одного князя до другого й бере за барки: «Не спи, примножуй ратну силу землі Троянової, під боком у тебе обри. А поки вони по сей бік Карпат, добра нікому не буде. Ані дулібам із тиверцями, ані полянам та древлянам з уличами». Коли це справді так, гнів на нього може виявитися даремним. Ано, якщо вже й там, у Києві, не когось іншого, його обрали стольником, певно, увірували під час замирення з обрами і після замирення — він найдостойніший серед усіх князів, дарма що не має ані столу, ані дружини.
Найбільше мучить князя Радима те, що обри сіли по цей бік Карпат, і немалою силою. У Дулібії ціла тьма їх, і тут, на Тивері, не бракує. Не довіряють, бач, йому, князеві, терхана свого посадили в Дикуші, а з ним — турму татей, котрі те й роблять, що позирають на тиверські статки, пильнують, гаразд чи негаразд лежать. Якже, дозволено й таке: бувати всюди та приглядатися, що в тиверців є, аби не обманули потім, коли дійде до збирання данини. Боги світлі та боги ясні, до такого дожити! А той аварський терхан — Хафіз — ще й ластиться, коли зустріне. Так прихильно заглядає йому, князеві Тивері, у вічі, немовби в гостину напрошується. «Боги в поміч!» — вітається здалеку і вже не перестає осміхатися. І така вона осяйна, по-молодечому весела та його усмішка, хочеш — не хочеш, а осміхнешся у відповідь і скажеш: «Спаси біг!» Хоч по тому одразу ж і дорікаєш сам собі: «Для кого просиш у богів спасіння?»
Мужі не раз уже питали:
«Чому ти, княже, такий крижаний із Хафізом?»
«А який маю бути?»
«Не бачиш хіба, хилиться до тебе, шукає в тобі соратника. Скористайся тим і зроби його вигідним для себе».
«Навіщо?»
«Дружній супостат все-таки ліпший за всякого іншого».
Нічого не сказав мужам, а про себе подумав: «Бути содружнім з таким — все одно що запобігати перед ним, благати милостині. А я не хочу того! Чули? Має данину — і хай вдовольняється нею».
Востаннє бачився з Хафізом пізнього поліття, тоді, як звозив до Дикуші та передавав з рук у руки данину. Обрин зник по тому, либонь, переправляв товар, збіжжя до Дунаю, а Дунаєм чи понад Дунаєм — у Паннонію. Потім у зиму зайшло. Чи повернувся Хафіз до Дикуші, не відає. Схоже, що зазимував серед кревних своїх, бо не об’являвся ані в Черні, ані десь-інде в землі Тиверській. Як на нього, князя, коли б і надовше лишився там, прикрості не завдав би, швидше навпаки.
Та одне — бажання, а інше — діяння. Хафіз об’явився в Черні, і саме тоді, як найменше ждали. У князя гостила сама небога з донькою. Сиділи за столом і мирно бесідували, як раптом прочинилися двері і на порозі з’явився челядник.
— Княже, — мовив, бентежачись (знав, те, що скаже зараз, може не сподобатися господарю), — до тебе терхан Хафіз.
Радим глянув подивовано, однак не розгнівався на челядника.
— Скажи, я невдовзі буду.
— Та він…
— Я тут, — виглянув з-за челядника обрин і усміхнувся своєю осяйною, тією, що всякого робить безоружним, усмішкою. — Мир дому твоєму, княже. Бачу, не ждав мене. А я тільки-но прибув, одразу й сказав собі: маю провідати володаря Тивері.
Що було робити з таким? Мусив кликати й саджати за стіл.
Бесідувати з ним знайшлося про що. Терхан Хафіз таки був за горами і зимував у стольнім стійбищі каганату. А то неабияка спокуса. Коли вже обернулося так, що доля звела його, князя Тивері, з аварами, цікавий знати, що то за один — каганат і що то за плем’я — авари, тим паче, що гість он який довірливий, анічого не приховує. Є чим хвалитись — хвалиться, є з чого глузувати — глузує. Коли ж до бесіди прилучилися й інші, надто Доброликова внучка Забава купно з матір’ю своєю Ярославою, і зовсім залився соловієм. Розповідав та й розповідав, як живуть авари по стійбищах, яких кобилиць випасають у степах, щоб мати від них бистроногих і дужих, мов змії, огирів, яких — щоб надоювати повні курдюки набілу.
— А нащо? — ширить Забава й без того великі, зігріті іскринками дитячої безпосередності очі.