— Щоб було що дати дітям, щоб мати цілебний для мужів і жон напій — кумис.
— Княжна пила коли-небудь кумис?
— Ба ні, не доводилось, — осміхнулася Забава.
— О-о, княжна має попробувати. Тоді вона не щиритиме так своїх добрих від мами-природи очей.
Ярославі не сподобалося щось у бесіді терхана з донькою, вона благально подивилася на князя. Той, певно, побачив бентегу і втрутився в розмову.
— Привідця аварів на Тивері цінує в людях добро?
У тій бесіді не можна було не відчути гіркоти, уїдливого сміху, і все ж Хафіз удав, що не завважив його.
— Моя мати з слов’янських полонянок, — сказав безпосередньо, ба навіть весело. — Вона навчала мене цінувати саме це в очах вродливиць.
Тепер переглянулися між собою всі, хто був за столом. Не знати, так зраділи цій новині чи так приголомшені були нею, одначе змовкли надовше, ніж личило.
Перша зібралася з думкою Ярослава.
— Скажи, терхане, чи то правда, що родаки твої й зимової пори живуть у наметах?
— У кибитках, достойна.
— Ніби то не все одно?
— Ба ні, не все одно. Кибитка ставиться надовго, вона затишніша й тепліша.
— А худоба ж як? Невже під відкритим небом зимує?
— Корови, жеребні кобили, кітні вівці — ні. А все інше і взимку випасається. Чи зими за горами такі суворі, щоб боятися за худобу?
Князь завважує: з ким би не розмовляв Хафіз, те й робить, що кидає замилувані позирки на Забаву. Те не подобається Ярославі та й йому, признатися.
— Терхан, сподіваюсь, прибув до Черна не так собі. У нього до мене діло?
— Князь, як завжди, догадливий, і надто догадливий.
— То пригощайся та й підемо. Повинність — вона передусім. А наші жони вельми цікаві, їх не переслухаєш.
Хафіз усміхається. Пригощається живністю й кидає веселі, теж усміхнені позирки на всіх, а найбільше-таки на Забаву. Чи не вподобав дівку? Воно й не дивно, Забава зріла вже і не по-земному ліпотна. Он скільки в матері Миловиди внуць, а лиш Забава вилита бабця. Геть усі крапельки її позбирала. Та й вдачу має вельми людяну і серце голубино довірливе та ніжне. А обрин сказав: він саме це цінує в очах вродливиць. Тож і забув, либонь, угледівши таку, що по серцю йому, в які ворота ломиться. Нічого не скажеш, собою він ліпотний і вдачею такий, що будь-кому розтопить серце. Одна усмішка чого варта. А бесіда? А позирки очей? Та й статурою справжній муж, літами молод ще. І все ж обрин є. Хай і наполовину, одначе обрин. Забава мала б пам’ятати це й ховати від нього очі, а не ширити їх та заглядатися не знати як.
Таки нескоро усамітнився б, мабуть, із тим Хафізом, коли б Ярослава не знайшлася та не зникла з-за столу купно з Забавою.
— Я слухаю терхана, — мовив, коли залишилися вдвох. — Кажи, яке діло привело тебе до мене?
Хафіз примовк на мить, схоже, ніби вагався, казати чи не казати.
— Не вельми веселе, княже.
— Отак? Що ж, кажи, яке є. Веселого діла можна уникнути, невеселого — навряд.
— Що правда, то правда… Каган повелів мені привести до повинності і сплати данини сусідів твоїх — кутригурів.
— Тією силою, що маєш?
— Не силою. Кутригури давно колись були скорені вітцем нашим і як такі полишені в цих землях. Відтоді ані данини не платили, ані якоїсь повинності не мали, крім одного-двох походів у землі Візантії. Дандал велить нагадати їм, що вони багато завинили.
— Їдь, нагадуй. До чого тут я?
— Сподіваємось, що князь не відмовиться підтримати нас мечем і сулицею, коли дійде до того, що доведеться нагадувати кутригурам про їхню повинність силою.
— Ну ні! — обурився князь Радим і став на рівні. — З мене доста тієї січі, що мав із вами. Хай знає твій каган: ані на кутригурів, ані на когось іншого в супрязі з ним не піду. Вистачить і того, що плачу данину.
— Вона могла б бути меншою, а то й зовсім могло б не бути її.
— Ні і ні! Мій вітець навчав мене не перекладати своє безліття на чужі плечі і пам’ятати: честь — над усе. Вона — окраса імені, як і діянь, тим паче діянь князя.
Аж тепер Хафізові, здається, не до веселощів.
— Я казав уже: похід — лише в крайньому разі. Передусім буде нагадування про повинність.
Радим ні пари з уст.
— Князь і цього не радить робити?
— Ніби моя рада щось важитиме, коли є рада кагана Дандала.
— І то правда, — підвівся терхан і тим дав знати: ітиме вже. — Від чого, від чого, а від неприємної розмови з кутригурами мені не ухилитись.
Рушив до виходу, та на порозі знову зупинився.
— Я чому вдався з цим до князя. Вперше йду на таке діло, гадав, він поїде зі мною і підкаже, де слід, як діяти.
Князь мовчазно, одначе промовисто розвів руками.