Друга, ще приємніша несподіванка чекала мене на четвертий день нашої роботи, коли я попросив Луїса Алехандро Веласко розповісти про шторм, який спричинив катастрофу. Певний, що його розповідь варта стільки золота, скільки вона важить, він, посміхнувшись, відповів: “Річ у тім, що справжнього шторму не було”. Авжеж, метеослужба на наше прохання підтвердила, що того року в лютому Карібське море було спокійне й прозоре. Правда, ніде доти не надрукована, полягала в тому, що пориви вітру в розбурханому морі спричинили крен корабля, кріплення вантажу, нагромадженого абияк на палубі, не витримало, і вісім моряків були скинуті в море. Це повідомлення викривало три серйозних порушення: по-перше, на есмінці заборонялося перевозити будь-які вантажі, по-друге, через перевантаження нездатний маневрувати, корабель не міг врятувати потерпілих і, по-третє, сам вантаж виявився контрабандою — холодильники, телевізори, пральні машини. Стало зрозумілим, що ця розповідь, як і есмінець, повнилася погано закріпленим тягарем політичних і моральних порушень, яких ми не могли передбачити.
Історія, поділена на епізоди, друкувалася протягом чотирнадцяти днів. Спочатку уряд зрадів літературному дебюту свого героя. Потім, коли правда побачила світ, було зроблено політичний трюк — спробу заборонити продовження серії: тираж газети на той час майже подвоївся, перед приміщенням редакції вирувала юрба читачів, що скуповували попередні номери, аби мати повне видання. Диктатура в кращих традиціях колумбійських урядів вирішила заглушити правду риторикою: у спеціальному повідомленні урочисто спростовувалася наявність контрабандних товарів на борту есмінця. Намагаючись відстояти свої позиції, ми зажадали від Луїса Алехандро Веласко список членів екіпажу, які мали фотоапарати. Хоча багато хто з них відпочивав у різних районах країни, нам вдалося розшукати їх і купити зроблені під час плавання фотознімки. Через тиждень після того, як розповідь була надрукована в епізодах, вона повністю з’явилася в спеціальному додатку, проілюстрована знімками, придбаними у моряків. На групових знімках, зроблених у відкритому морі, позаду людей можна було безпомилково розгледіти ящики з контрабандним товаром: виднілися навіть назви фірм-виготовлювачів. Диктатура відповіла на удар серією залякувань і репресій, після чого через кілька місяців газету закрили.
Незважаючи на тиск, погрози і вправні спроби підкупу, Луїс Алехандро Веласко не відмовився від своїх слів. Змушений звільнитися з ВМС, не маючи ніякої іншої спеціальності, він позбувся популярності. Через неповні два роки диктатуру було повалено. Колумбію віддано на відкуп іншим режимам, краще закамуфльованим, але не набагато справедливішим: я в той час вів у Парижі сповнене блукань і ностальгії життя вигнанця, що так нагадує плавання на плоту за течією. Ніхто не чув більше про самотнього моряка, доки за кілька місяців один журналіст не побачив його випадково у конторі якогось автопідприємства. Я бачив це фото: він погладшав і трохи постарів, видно, життя зачепило його за живе, залишивши, проте, суворий німб героя, здатного підірвати власну статую.
П’ятнадцять років я не повертався до цієї розповіді. Вона видається мені гідною публікації, але я ніяк не збагну, яка в цьому користь. Тепер вона виходить окремою книжкою лише тому, що я згодився, не подумавши як слід, але не в моїх звичках брати своє слово назад. Мене мучить думка, що видавців цікавлять не так літературні достоїнства тексту, як ім’я, що стоїть під ним, і що, на превеликий мій жаль, належить модному письменникові. На щастя, є книжки, які належать не тому, хто їх написав, а тому, хто їх вистраждав, і ця одна з них. Отже, авторське… право залишається за тим, хто його заслужив: за безвісним співвітчизником, котрий потерпав десять днів без їжі й питва на плоту, зробивши можливим написання цієї книжки.
Барселона, лютий 1970 р.
ГАБРІЕЛЬ ГАРСІА МАРКЕС.
Розділ 1 Про моїх товаришів, які загинули в морі
22 лютого нас повідомили, що ми повертаємося до Колумбії. Вісім місяців ми стояли в Мобілі, штат Алабама, де провадився ремонт електронного обладнання та бойового спорядження нашого корабля “Кальдас”. Поки тривали ремонтні роботи, команда проходила спеціальну підготовку. На дозвіллі ми робили те, що звичайно роблять усі моряки, опинившись на суходолі: ходили з подружками до кінотеатру, а потім збиралися у “Джо Пелуки” — в портовій таверні, де жлуктили віскі та час від часу зчиняли бійки.