— Буде бійка.
Ось тоді ви справді засміялися і сказали:
— Ні, бійки не буде.
Він повернувся впівоберта й проштовхався до виходу крізь столики. Мій суперник у грі, який дивився за тим, що відбувалося в мене за спиною, сказав, що за хвилину до того, як вийти, жевжик написав щось і віддав записку Росіті. Я виграв ту партію.
— Мені час іти.
— Так рано, в такий ось вечір?
— Завтра поквитаєшся.
Я чудово знав, що «завтра» не буде. Я намотав на шию шалик і підійшов до шинквасу, щоб сказати Росіті.
— Я іду.
— Куди?..
— Мені щось недобре, живіт…
Я вже був біля виходу, коли вона покликала мене:
— Слухай.
— Що?
— Цей крутелик чекає на тебе завтра о десятій у себе вдома. Ось картка з його адресою.
Я пошматував її.
— Хай іде до сраки.
Звісно, мені не потрібна була адреса, я знав жовтий фасад вашого будинку навпроти дерев парку, тому розривання вашої картки було лише красивим жестом, щоб Росіта не здогадалася, що після цієї ночі я вже більше не спатиму, притулившись до її тіла.
18
Усе, з самого початку, з «Геркулеса», ні, навіть раніше, з того вечора в Антропологічному музеї, чи ще раніше, відтоді, коли ви доторкнулися до мене рукою на вулиці, — все це було ретельно вами сплановано, крок за кроком, з нескінченним терпінням, оточуючи мене своєю впевненістю, коли я прийшов до вас на службу, роблячи мене свідком вашого кохання, щоб цим ув’язнити мене, Інес була наживкою, щоб я проковтнув гачок, а вищість над світом потвор, у який я мав врости своїм нікчемним тілом, і зачинання вашого сина були останньою спокусою, найтоншим гачком, він проколов, пронизав мене, і я не можу звільнитися, прикутий до ліжка, яке обдає то вогнем, то кригою, укол за уколом, які не дозволяють мені мислити, адже погодьтеся, вони призначені саме для цього — для того, щоб побороти світло й занурити мене в цей присмерк, що не є ні життям, ні смертю, крапельниця за крапельницею, яка не дає мені вмерти, але водночас не дає і зібрати докупи крупинки моєї свідомості, навіщо, доне Херонімо, навіщо, це ж не для того, щоб перетворити мене на імбунче, як це хочуть зробити добрі старі, серед яких я живу, бо це означало б тотальний спокій, усе зашите, а не відкрите точними надрізами скальпеля доктора Асули, зашите у звуках їхніх тремтливих кроків назовні, ні, вони не хочуть мене порізати, вони прийдуть, щоб мене зашити, бо вони хороші, я бачу їх крізь вікно, вони прогулюються вулицею, чекаючи мене на розі біля майстерні, здається, що це Дора усміхається мені з вікна навпроти, чому ви не дозволяєте їм мене провідати, в усіх клініках є години відвідин, але не в цій, бо це не клініка, а біле ув’язнення, а тому добрі старенькі, однією з яких є я, чекають на мене у квадратику мого вікна, щоб заспокоїти мене, щоб забрати мене, загорнути в пакуночок, щоб мені не було холодно, для цього вони принесли свої мішки, які тримають напоготові, вони нічого від мене не хочуть, вони терплячі, вони неквапливо чекають, тому що час у старих нескінченний, одна з них замінює іншу, ні, ми не поспішаємо, ми можемо дочекатися, доки спорожніє ця крапельниця з кров’ю, яка тече у вену Німенького.
Надворі холодно. Дме холодний вітер, який я більше ніколи не відчую, я не відчую смак води в роті, бо вони мені її не дають, ніби вода колись комусь шкодила… Я не бачу вітру, немає прапорів, штандартів, дерев, я не розрізняю одяг перехожих, насправді схоже на те, що нема ні перехожих, ні машин, нічого не ворушиться в цьому міському пейзажі, в якому вгадується зимовий холод. Вони навіки замкнуть мене у цьому надмірно спекотному вмістилищі.
Я заплющую очі, щоб позбутися цієї нищівної туги за вулицею. На іншому боці моїх повік вимальовується певність: Вони хочуть зберегти тебе тут живим, не даючи вийти, щоб украсти в тебе всі органи, от побачиш, вони витягнули з тебе вісімдесят відсотків… Звісно! Ось що вони зроблять. Ось яка їхня діяльність. Я розплющую очі: жодного поруху у квадратику мого вікна. Намагаюся підвестися. Не можу. Хтозна, скільки часу я вже прив’язаний до цього ліжка, занурений у цей присмерк. Звісно! Спочатку вони замінили мою кров: я бачив на власні очі, як доктор Асула висмоктував шприц за шприцом кров із мого шлунку і віддавав її галасливому натовпу, який чекав на мою хорошу кров, щоб заспокоїтися нею на кілька митей. Далі вони візьмуться за решту: вони вийматимуть із мене здорові органи, щоб замінити ними дефективні органи потвор, минулої ночі я відчув, як мені відпилювали ступні, немовби креслячи червоне коло довкола моєї правої, а потім і лівої щиколотки. А цього ранку я прокинувся з велетенськими ступнями, з жовтими перетинками між пальцями, мої ноги тепер — як ласти, я підозрюю, що і з руками вони зробили те саме, я не хочу на них дивитися, вони їх украли в мене і замінили цими руками-ластами, які я не хочу виймати з-під ковдри, щоб не бачити цих огидних перетинок, які з’єднують мої пальці, переплетені густим павутинням потворячої плоті. Мабуть, є перелік пріоритетних органів, який контролює Емператрис. Вона не приходила, певно, сидить за паперами у своїй приймальні, почепивши на голову ідеально накрохмалений білий капелюшок, заспокоює апетити потвор, які жадають отримати мої органи, треба, щоб усе до ладу: спочатку потвори першої категорії, потім другої, як вас звати, що вам потрібно, нове обличчя, щоб замінити ваші спотворені риси, з цим буде найскладніше, тому що на обличчя багато заявок, всі хочуть нові обличчя, а їх мало, процес може затягнутися, він повільний і делікатний, обличчя значно важливіше за, скажімо, ноги.