А тепер моя шкіра, вони здеруть її з мене, щоб вкрити нею біле тіло Меліси, і згодом я прокинуся через невідомо скільки днів сну, перетвореним на білого привида в темних окулярах… Мій ніс, мої нирки, мої руки, мій шлунок, ні, його мені вже вирізали, принаймні вісімдесят його відсотків, печінка, легені, усі здорові органи для галасливих потвор, які вишиковуються в чергу перед приймальнею невблаганної і прискіпливої Емператрис, яка знає про всі потреби та пріоритети і робить позначки: хрестик, крапка, якщо колір червоний, то це означає невідкладний пріоритет: передпокій заповнений потворами, які жадають моєї незначущості, велетнями, які прагнуть моєї статури, поплямованими, які заздрять моїй блідій шкірі, нормальними матерями, які приводять своїх спотворених дітей, щоб я їм щось дав, будь-що здорове, щоб вилікувати мого нещасного синочка-потвору, нормальні сини, які приводять спотворених батьків, щоб з’ясувати, чи в їхньому віці ще можна якось стерти цей сором, вони навантажують мене своїми дефективними органами, з яких постане новий я, що ніколи не припинить формуватися — сума всіх потворностей, — але я буду приречений завжди себе впізнавати в цьому мінливому пеклі хворобливого, деформованого, глузливого, хибного, яке становитиму я, а водночас мої органи, пересаджені потворам, будуть лікувати їх, позбавляючи потворності, аж доки вони не перетворяться на цілком незначущих людей, як я, а мене в цей час триматимуть прив’язаним до ліжка, з якого я зможу лише дивитися в заґратоване вікно в очікуванні наступного наркозу, під час якого в мене вкрадуть ще одну нирку, вухо, нігті, які замінять пазурами, усі потвори в Ринконаді зціляться, стануть нормальними, незначущими, вільними, пересічними, вони зможуть почати нові пересічні життя в місті чи селі, вони матимуть сусідів, заведуть друзів, а я залишуся тут, ув’язнений усередині них…
Але цього не може бути. Має статись по-іншому. Щось інакше. Врешті-решт я скінченна істота. Я маю тільки дві легені, один ніс, два вуха, тридцять два зуби, дві руки, дві ноги… Коли я прокинувся о бозна-якій годині дня чи ночі, ні засвітла, ні затемна, я усвідомив одну дуже дивну річ: мої руки і ноги не були перетинчасті; пересаджені мені дефективні члени й органи потвор знов набувають нормальних форм. Проте мене присипляють. Уві сні я відчуваю, як мене ріже скальпель доктора Асули, як мені відпилюють кістки, як мене дряпають, зшивають, розтинають, позбавляють чогось, виривають шматки мого тіла, які моїм тілом не були, але які, пришиті до нього, відновили нормальність, я сплю, але відчуваю це, саме тому мене тут ув’язнили, і я ніколи звідси не вийду, адже я розплідник органів і фабрика здорових кінцівок, тому дон Херонімо не дає мені вмерти, тому він відкрив цю фабрику, в якій працюю лише я, в якій єдиним виробником є моє тіло. Щоб я не запідозрив цієї наруги над собою, він тримає мою свідомість у межовому стані, вона здута, але повітря в ній достатньо, щоб я остаточно не помер, а завдяки цьому обміну органами мій час постійно видовжуватиметься, адже оскільки я вже не людина, а лише родючий ґрунт, на якому зростатимуть частини інших людей, я ніколи не помру, мій присмерк триватиме вічно й у ньому не відбуватиметься нічого, за винятком періодичного присипляння й послідовного знекровлення, яке зупинятиме кров потвор, що постійно жадатимуть щедро жертвувати всім, нічого не відбувається, все незмінне, різниця між сном і пробудженням мізерна, ні, дон Херонімо не дасть мені вмерти, він хоче, щоби в мене засмоктало всіх потвор світу й вони зникли, залишивши на мені тягар своєї потворності. У коридорах і на подвір’ях за стінами моєї палати я чую галас: мені одне вухо, великий палець правої ноги, ні, має бути саме правої, а не лівої, — гаразд, тоді вам доведеться зачекати, тому що на великий палець правої ноги велика черга… Чотири зміни, бозна-скільки часу, часом великі пальці довго відростають, повіка, шматок шкіри, палець для руки потвори, яка народилася лише з чотирма, згодом у мене виросте ще один, і вони знову відрізатимуть мені пальці і пришиватимуть нові, вирізатимуть ніс і пришиватимуть новий… Час тягнеться, та він для мене чужий, нічого не змінюється, нічого не рухається на вулиці, яку видно крізь моє вікно, ні день, ані темрява, ні холод, ні спека, ця вічна заміна органів, що відновлюють мене, позбавляючи права на смерть, час статичний і еластичний, речі незмінні, ні води, ні безводдя, все однакове, годинник без стрілок, серце без биття, брак голоду, коли треба їсти, та й будь-коли, зрештою, бо я не маю шлунка, у мене його вкрали, вісімдесят відсотків, подекуди більше, час не тече в цьому напівмороку, в якому мене позбавили права на фінальний оргазм.