але Емператрис ніколи не була чиєюсь служницею, вона сама собі господиня, а отже мене ще не прооперували, я цілий і небезпечний, тому вона метається коридорами, як хижий звір, чекаючи, доки я прокинуся, збожеволівши від нетерплячки, вона тягне за собою шлейф своєї сукні, ніби хвіст білого павича, білими коридорами клініки, її блискуча діадема, зморшки на її лобі, складки на її щоках, що тремтять від страху за те, що дон Херонімо вирве мене з її рук, моя рука в її руці, поволі спадає вельон, який відкриває її жахливе обличчя, зморщене від болю обличчя, — медсéстри, це вона біля мого ліжка, докучлива і хтива карлиця, медсестри, я не здатен відлякати це обличчя, зробіть мені ще один укол, щоб я більше не відчував болю, який щоразу посилюється, ви ж такі добрі, Емператрис, присягаюся, я одружуся з тобою, якщо ти вмовиш їх зробити мені ще один укол, щоб здолати цей біль, який зараз долає мене, клянуся, я одружуся з тобою негайно, я лежатиму в ліжку, а ти сяятимеш своїм вишитим шлейфом і діадемою, якщо ти принесеш мені ще один укол, який би хоч трохи стер твоє потворне обличчя, але я бачу в очах твоїх сумнів, тому ти метаєшся, ти сумніваєшся, чи я чоловік, можливо, мене вже прооперували, мені замінили мій член на член, який отруїла Пета, в’ялий, марний член, тобі не вдалося роздивитися його в піжамі, ти метаєшся, я відчуваю, як ти підмітаєш коридор пишним віником твого шлейфу, роблячи черговий крок. Ти сідаєш біля мене. Береш мою руку. Усе приховане білим вельоном, так, Емператрис, я здатен, повір мені, Умберто Пеньялоса, незважаючи на те, що він є парою Пети, здатен зробити тебе щасливою, я хочу продемонструвати тобі, що маю стать, тому я трохи підіймаю ковдру, саме тому, бо я хочу тобі це довести, щоб ти знала, що я вартий чогось, і щоб ти знайшла для мене укол, який би стер твоє потворне обличчя, я підіймаю твою весільну сукню, щоб зґвалтувати тебе, цього ти хочеш, Емператрис, не заперечуй, не намагайся мені завадити цим удаваним опором, дай мені підвестися, не вдавай, що кричиш, намагаючись вирватися з моїх рук, які влізають у твоє мерзосвітне ластовинчате декольте старої карлиці, мої пальці дошукуються твоєї піхви, щоб збудити її, хоча вона і без того завжди слизька і збуджена, не йди, не йди, не лишай мене самого, не втікай, горлаючи, що я намагаюся тебе зґвалтувати, не втікай, перечіпляючись за шлейф своєї весільної сукні, не протестуй, ти сама присилувала мене тут тобою оволодіти, а тепер ти залишаєш мене в цьому підвалі, з якого немає виходу, трубки і пробірки, у яких щось кипить, зонди, сироватки, рідини, а крім них купа ниток, яких я не збагну і якими мене прив’язано, я хочу втекти, так, я маю втекти, щоб мене не вбили задухою, відчинити вікно, щоб вдихнути незастояного повітря, але вікно — це не вікно, тепер я зрозумів цей обман, це фотошпалера, приклеєна до саманної стіни, щоб удавати оманливе світло і простір, щоб я жадав відчинити його, доторкнутися до його шибки, яка зовсім не шибка, а тонкий шар паперу, приклеєного до глини, фотографія, брехня, вікна немає, немає дверей, немає виходу, немає й куди виходити, я дряпаю, рву, деру на клапті цю фотографію, яка бреше про зовнішній світ, якого ніколи ніде не існувало, я зриваю клаптями фотографію вікна, шматую її, сподіваючись, що за нею буде справжній отвір, у мене болять нігті, я деру, дряпаю, відриваю фотографію повністю — нема нічого, саманна стіна, глиняний мур, обклеєний старими газетами з шокуючими новинами, які нікого більше не цікавлять, повінь на ріці Янцзи, землетрус у Скоп’є, голод на північному сході Бразилії, ця головоломка жахіть, шар за шаром новин, які більше не новини, я відірвав вікно і його вдаване світло, і його вітер, і його нецікаву вулицю, якою я міг би втекти, рухаючись шляхом, який мені покажуть старі, що кличуть мене, нічого нема, могила зів’ялих передовиць, застарілих штампів, раз і назавжди залагоджених суперечок, ні, це навіть не кімната, це земля, паперу більше немає, глина, каміння, яма, незакінчений підкоп, який я зараз прагну рити крізь суху глину, застінок, у якому мене ув’язнили й замкнули в центрі землі, мої крики про допомогу ні до чого не приведуть, Емператрис, Емператрис, врятуй мене, мого голосу не чути, доктор Асула вирізав мені горло, я не хочу говорити, не хочу кричати, бо ніхто мене не почує, я сам у центрі землі, оточений сліпими стінами цього підвалу, який стискає мене, скеля, цегла, земля, кістки, я рию, розшматовуючи нігтями й зубами спогад про те брехливе вікно, яке вони повісили мені, щоб я вірив у те, що існує зовнішній світ, я рию закривавленими руками, я маю до чогось докопатися, вгорі, внизу, напрямків не існує, адже зовнішнього світу не існує, проте він мав би існувати, адже я пам’ятаю ще дещо, дещо більше за цю замкнену келію, в якій я борюся, в якій заледве вміщається моє тіло, я витрачаю повітря, щоби прорубувати в землі тунелі, галереї, коридори, проходи, щоб вийти, створювати подвір’я й кімнати, якими можна блукати, хоча б якийсь простір, а не це ув’язнення в могилі, яку я прогризаю, дряпаю, марно руйную, мій простір звужується, я задихаюся, тому що вікна ніколи не було, тому що крізь вікно немає на що дивитися, свіже повітря було галюцинацією, вода, що тече ринвою, — вигадкою, до якої мені не дадуть доторкнутися, як не дадуть відчути подих вітерцю, який гойдає листя апельсинових дерев, вказуючи на те, що пора надягати шарф, і слабеньке світло сонця в їхніх гілках, що вдає підводне світло, в якому ми плаваємо без поспіху, потрібно підмести дрантя з цієї стіни і прибрати все дочиста, — підмети всі ці шматки старих газет, Німенький, змети все гарненько на купку, щоб тут не було цього сміття, — добре, Доро, не квапте мене, я трохи втомився, хіба не бачите, що я тут мету, поки ви прикриваєте обличчя шаллю, сміючись з того, що сказала вам Рита, а потім демонструєте свій беззубий рот, — тут ніхто не ховає обличчя, немає масок чи личин, ні, тут усі мають власні обличчя, що псуються згідно з лінійним порядком часу, як і має бути, а Німенький своїм віником згортає на купку облуплений тиньк і газетне дрантя, стільки газет, цілі кімнати в цьому домі заповнені безглуздим папером, який нам присилає архієпископ. Матінка Беніта й місіа Ракель Руїс безперервно походжають коридорами ось уже кілька годин, вони бесідують, вони обговорили вже все на світі, а передовсім приїзд місіа Інес: бідолашна, вона й без того присоромлена, а тепер ще й лівацькі газети тільки те й роблять, що знущаються з неї, висміюючи інцидент із беатифікацією. Що за дурниці, маючи такі мільйони, брати обітницю бідності! Певна річ — це щира лють через те, що Херонімо підписав папери про передачу будинку, не порадившись із нею, скориставшись із того, що вона була в Європі, зрештою, я переконана, що Херонімо ніколи ні про що з Інес не радився, і коли вона побачить, що будинок продали з молотка, старих повідправляли до інших притулків, а глиняні стіни зруйнували… Про це вони говорили, намотуючи на подвір’ї коло за колом, поки Німенький підмітав, а Рита і Дора розважалися тим, що виривали із землі червону редиску, яку кидали в скручений конусом шмат газетного паперу, щоб приховати, а за нагоди поласувати, — яка смачненька ця редиска. Ходімо, Рито, вас кличе матінка Беніта, місіа Ракель треба йти, відчиніть нам двері, я піду попрощаюся з нею… Зараз повернуся, — кажуть мені її очі, — зачекай на мене, Німенький, я зараз повернуся, підмітай далі, хай усе буде так, як є, доки я не повернуся до подвір’я з апельсиновими деревами після того, як попрощаюся з місіа Ракель біля вхідних дверей, кажуть, що все це зруйнують, але так кажуть ще відтоді, як я була малою, матінко Беніто, і приїжджала сюди виконувати духовні вправи, от побачите, нічого вони не знесуть, усе буде як завжди, Німенький підмітатиме, Дора висмикуватиме із землі редиску, уважно роздивляючись схожі на кукси червоні коренеплоди, які старенькі згодом з’їдять.