— А як же Брихіда?
— Але ж, місіа Ракель?! Ви теж трохи дивна… Ви ж самі поховали її рік тому, хіба не пам’ятаєте…
— Звісно ж, пам’ятаю.
— Отже?
— Зараз я ліквідовую Брихідин спадок.
— Не розумію, як це пов’язано… Не може бути, що це ви кричите на мене з пресвітерію, місіа Ракель, ви кричите хіба на своїх онуків, коли ті крадуть солодощі, це Брихіда ходить по пресвітерію і порпається у вівтарі, вона прибирає його, як прибирала все життя, церуючи, лагодячи, але ні, це не Брихіда, тому що ця жінка одягнена в чорне, а Брихіді чорне не подобалося, тож це, певно, ви кажете мені, що Брихіда заощадила кожне зароблене сентаво за ті п’ятдесят років, які вона пропрацювала у вас служницею. Ніхто так і не дізнався, чи витратила вона на щось хоча б оте сентаво. Вона нікуди не ходила, родини не мала, рано стала вдовою садівника в маминому домі, я дарувала їй усе: ковдри, ліжко, радіо, черевики, все, що вона хотіла, й одяг мій їй пасував, бо в нас однакові фігури. Гроші свої вона зберігала в дірці матраца. А перед тим як ми мали їхати у відпустку наприкінці року, вона приносила всі свої заощадження у мішечку моєму чоловікові, щоб той купив на них на біржі акцій, які б давали хороший дохід, адже я не знаю, чи відомо тобі, Німенький, але чоловік місіа Ракель був одним із найвідоміших і найбагатших біржових маклерів, — так, так, я знав, він був другом дона Херонімо, вони разом грали в карти в джентльменському клубі, а потім засинали з газетами на обличчях на кріслах у бібліотеці. З роками Брихідині гроші в руках мого чоловіка помножилися стократно. Мій чоловік дуже любив Брихіду. Іноді йому подобалося заходити до підсобних приміщень нашого дому, щоб самому повідомити їй про стан її інвестицій. Він довгенько з нею спілкувався, після чого казав мені:
— От дивина, ця жіночка, яка ніколи не виходить із дому і знає хіба як молитись на вервичці, має кращі біржові ідеї, ніж я. Ти не повіриш, скільки я заробив завдяки порадам Брихіди. Ти віриш у це, Німенький? Не може бути. Так, матінко Беніто, вірю, адже я знаю, що Брихіда здатна на це і навіть на більше. От, скажімо, одного разу Брихіда була надто знервованою, аж раптом зателефонувала вранці в офіс мого чоловіка й, незважаючи на його опір, дала йому вказівку продати всі її цінні папери і придбати їй золота. Мій чоловік подумав, що Брихіда з’їхала з глузду. Але оскільки золото завжди в ціні та він від цього нічого не втрачав, він так і зробив. Найцікавіше в цій історії те, що після цього інциденту мій чоловік ходив насуплений, нервовий… Аж доки одного дня не прокинувся рано й, незважаючи на те, що інші маклери дивилися на нього, як на божевільного, зібрав усі наші акції й інші цінні папери, продав їх і купив золото, так само, як Брихіда. Він так і не зміг пояснити, чому він це зробив. Єдине, що я знаю, що врятував його зовсім не талант біржового маклера, як про це казали за кілька днів, коли на міжнародній біржі стався неймовірний обвал і багато хто втратив усе, а дехто навіть покінчив із собою… Ми ж усе зберегли, і згодом, коли люди продавали за безцінь дорогі речі, ми вигідно їх купували.
— Місіа Ракель, якщо ви хочете зробити пожертву грошима Брихіди, то чому не на Місто Дитини…
— Ви ще більш простакувата, ніж здаєтеся, матінко Беніто. Дозвольте продовжити: коли я овдовіла п’ятнадцять років тому, Брихіда не хотіла, щоби хтось чіпав її гроші, які мій чоловік вклав у міську нерухомість, коли та дешево продавалася після обвалу біржі. Його офіс управляв цією нерухомістю. Вона не довіряла нікому, крім нього. І мене. Тому коли помер мій чоловік, Брихіда забрала всі свої гроші з його офісу і переписала на мене разом зі всіма будинками та квартирами, кажучи:
— Але ж, місіа Ракель, я ж не вмію ні читати, ні писати, ні навіть підписувати, хай краще все це буде оформлене на вас. Бачите, матінко Беніто? Тиранія слабких: хлопчаків, що сміються над випатраними кишками, не запроторюють до в’язниці, щоб провчити, глухонімий виривається з лап поліції, а операція доктора Асули випустила мене на волю, адже більше ніхто не бажає нічого мого… Ми чуємо, як ця істота говорить із пресвітерію, цей силует, освітлений червоним світлом, що жевріє в лампадці: відтоді я стала управляти статками Брихіди. За ту ренту, яку вона накопичувала в дірці матраца, я купувала їй нові будинки і квартири. Оскільки їй не подобалося «вештатися вулицями», як іншим служницям, яких вона за це зневажала, мені доводилося робити за неї все: я їздила на оглядини будинків, виставлених на продаж, описувала їй їх, обговорювала район, якість будівництва, тоді Брихіда казала мені, щоб я дала їй час подумати, й наступного ранку, приносячи мені до ліжка сніданок і свіжу газету, вона казала: