— Купуйте.
— І замість того щоб полежати в ліжку, гортаючи свіжий журнал мод чи балакаючи по телефону з невістками, я мусила прокидатися дуже рано і їхати на укладання угоди з купівлі будинку чи землі для Брихіди. Вона нотаріально передала мені свої повноваження, матінко Беніто. Жахливо, коли на одну людину звалюють повноваження іншої. А оскільки вона не любила сваритися, то лише бурмотіла: кажуть, що люди зараз такі сварливі й нахабні, — і так делегувала мені збирати ренту з її орендарів. Я підписувала за неї чеки, всі угоди з купівлі-продажу укладалися на моє ім’я, я бігала до нотаріусів, шукала хороших сантехніків, які б могли навести лад у ванній, яку орендарі, котрих треба було виселити, бо вони були неодружені, рознесли вщент, зрештою, я робила для неї все. Мені подобалося працювати для Брихіди, матінко Беніто, нема причин це заперечувати, це мене розважало, до того ж ті її безглузді гроші, єдиним призначенням яких було примноження, були значно більшими за все, що я успадкувала. Вам відомо, що життя такої жінки, як я, коли діти виросли, а за решту відповідають управителі, є доволі нудним. Тож, аналогічно до моїх подруг, які розважалися, граючи в бридж, я розважалася тим, що примножувала ці марні, гіпотетичні статки, допомагаючи їм рости, ніби раковій пухлині, не маючи жодної причини, не слугуючи жодній меті. То була гра. Але я в неї не грала, гра гралася мною, тому що я не могла з неї вийти, я підсіла на неї, бігаючи від квартири до квартири, гніваючись через розбите скло, підхоплюючи бронхіт у коридорах Брихідиних прибуткових будинків, у її мурашниках я віддалялася від своїх подруг, занехаювала своїх онуків, які цікавили мене тепер менше, ніж ця гра, я зривала голос, кричачи на орендаря, який не хотів або не міг вчасно заплатити, а Брихіда лише чекала на мене в моїй теплій оселі, як завжди, спокійна і стримана, зі своїми елегантно підібганими сивими косами. Вона схилялася переді мною, щоб зняти з моїх ніг брудні черевики, бо я мусила оббігти все місто, щоб перевірити, чи справді одні орендарі здавали свої кімнати в суборенду, як про це кажуть, а я не хочу, щоб мої будинки хтось здавав у суборенду. Увечері, коли я падала на ліжко, знеможена від цієї гри, у якій мене ув’язнила Брихіда, вона приносила мені чашку чаю і кілька тонесеньких тостів, таких, як я люблю, і, з повагою схрестивши руки, розпитувала мене поруч із моїм ліжком: чи не переплатили ми за шпалери для квартири Рикельме, кажуть, на Сан-Ісидро є фабрика, яка виготовляє дуже гарні й дешеві шпалери… Кажуть, кажуть, кажуть… Не знаю, звідки до неї долинають ці голоси, які кажуть, і я, гнана цими «кажуть», зривалася, щоб і далі грати в цю гру безглуздих Брихідиних грошей. Коли мені спала на думку невдала ідея запропонувати їй скласти заповіт, вона дуже розплакалася, звісно, тепер, після стількох років служби ви більше не хочете допомагати мені з моїми грошиками… І все стало тільки гірше, коли я сказала їй: ні, що ви, я просто хочу пояснити вам, що вам більше не треба бути моєю робітницею, що ви багата жінка, яка може жити в одній зі своїх квартир разом із маленькою дівчинкою… як-от Ірис Мателуна, щоб вона вам прислужувала, на ваші ренти ви можете жити, як королева… ох! Бачили б ви, як вона плакала: ви просто хочете позбутися мене, тепер, коли я стала стара, викинути мене на вулицю, як сміття. І тоді ображена Брихіда, яка ніколи не пробачила мені пропозицію переїхати в одну з її квартир, вмовила Інес дозволити їй оселитися в цьому домі, сказавши, навіщо їй жити у мене, коли вона ні до чого не придатна. І сталося так, що їй сподобалося тут жити, гадаю, через те, що мені доводилося приїздити до неї через день з іншого кінця міста, щоб розповідати новини про її справу. Утім, померла вона без духівниці. Усе її багатство записане на мене. Я завершую його ліквідацію… Я не знаю, що робити з такими грошима, я й далі збираю платню, купую нерухомість, ніби Брихіда й досі жива… Кажуть, у районі Матадеро… кажуть, що газові плити… Але я більше не можу бути бранкою Брихідиних грошей, не можу й надалі чути ці «кажуть», я хочу позбутися її, я втомлена, я хочу скинути з себе Брихіду, щоб пожити власним життям, якого, мабуть, у мене майже і не залишилося…