— Блядь…
Матінка Беніта виринає з пітьми, намагаючись стримати регіт, ми з нею вибігаємо водночас до пресвітерію, щоб допомогти звестися на ноги священникові, який хекає, важко дихає й лихословить:
— Ай-ай-ай…
Ми з матінкою Бенітою допомагаємо йому підвестися. Він падає знову, ми тягнемо його, аж доки він не зупиняється, струшуючи з сутани пилюку і проводячи рукою по волоссю, щоб відновити на ньому досконалу підробленість його чорноти. Умить ритм його дихання змінюється.
— Чому ви не сказали мені, що ви тут, матінко Беніто?
Ви не можете відповісти: тому що я спала. Краще не казати нічого, не казати: тому що я говорила з місіа Ракель, яка сказала мені те, що краще б сказала вам… У ваших силах зробити щось, щоб місіа Ракель нам допомогла, чи в архієпископових, чи у ще чиїхось, нам потрібен прихисток тепер, коли все це добігає кінця… Але я не можу. Мовчати й коритися, так, як я мовчала й корилася завжди.
— Чому ви не попросили Німенького мені допомогти?
Мовчати. Мовчати.
— Не певен, чи ви пам’ятаєте, але деякий час тому я попросив вас телефоном підготувати цю лампаду, щоб я міг її забрати… До того, як прийдуть аукціоністи, щоб провести облік усього майна для аукціону напередодні знесення…
— Так, так…
— Урятувати цей унікальний екземпляр…
— Так, отче Асокаре, я знаю, все решта — мотлох, я розумію, я приймаю це, відбійні молотки зрівняють нас із землею, із якої постав цей будинок. А ми? Я, Німенький і старі? Ми теж зникнемо? Його зненацька закам’янілі гладенькі очі запевняють мене, що я більше не буду економкою Міста Дитини. Мій регіт мене прирік. Ні. Ми вже давно приречені, тому що ви про нас забули, отче Асокар, жодної милостині, жодного співчуття, адже ми нічого не вартуємо, ми вже майже не люди, а лише непотріб, так, так, не заперечуйте, ви зневажаєте нас, як і іншу тлінь цього будинку, й наша доля неважлива… За яким правом ви просите мене не думати так, якщо ви з архієпископом роками покидали нас, голодних, голих, хворих, напризволяще… Ні, отче…