— Заспокойся, дочко!
— Ви закликаєте мене до спокою, але не кажете, звідки цей спокій узяти.
Отець Асокар підводиться: він величезний, чорнявий, блискучий, усе в ньому наче із сяючого атласу, його непохитна владність, його впевнений голос, його білий палець, який попереджає, що він жорстокий, що він доведе до кінця те, що йому наказали до кінця довести.
— Я не терпітиму цього порушення дисципліни, матінко Беніто. Я змушений буду поговорити з абатисою, бо так тривати не може.
— Я вже шість місяців нічого від неї не чула. Вона гидує брати слухавку, коли я їй дзвоню, вона така заклопотана…
— Гаразд, гаразд, досить… Завтра я пришлю по лампу, хай Рита винесе мені її до дверей. Зараз я заберу гостії, а після того як знімуть лампаду, нехай Німенький заб’є дошками всі двері каплиці. Відідріть їх тільки тоді, коли прийдуть аукціоністи.
Він уже майже вийшов із каплиці, яка більше не є каплицею. Він повертається до вівтаря, хоче присісти, щоб перехреститися, але згадує, що в табернаклі більше немає гостії і що він, отець Асокар, видатний прелат, тримає її в себе на грудях, під сутаною, біля серця. Він ще раз повертається до черниці:
— До побачення, матінко.
— До побачення, отче.
Обличчя отця Асокара м’якшає. На мить його очі знову стають гладенькими. Черниця вловлює його погляд.
— Так, отче?
— …сподіваюся, ви нікому не розповісте…
Тепер ви керуєте, матінко Беніто, тепер ви не зводите погляду, тому що знаєте, що не ваш нещасний сміх осквернив каплицю, а брудне священникове слово, яке той вимовив, падаючи зі стільця.
— Що це я маю комусь розповідати?
Ваше запитання жорстоке, як йому й належить, адже ви знаєте, він не хоче, щоб ви розповідали про його сміховинну постать, що танцює від заздрощів на скрипучому стільці, щоб ви не розповідали про матюк, який він вимовив, коли упав. Але ви хочете, щоб цей священник, цей чоловік, який знущається над вами, благав вас про це, щоб, сказавши це, визнав своє приниження. Так. Хай його гладенькі очі й пишні слова падуть ниць, просячи вас про конфіденційність. Прелатові очі знову набувають твердості.
— Нічого, матінко Беніто… Не переймайтеся…
Залишається тільки червоний вогник, досі живий, сповнений болю, ніби обрубок кінцівки, підвішений на вівтарі. Йдеться лише про те, щоб загасити і зняти цю лампаду ювелірної роботи, те, що в ній, уже не має значення, адже отець Асокар забрав гостію, важливе лише вмістилище, адже воно надзвичайно цінне, це унікальний предмет, матінко. Незважаючи на те, що вогник досі жевріє, все це перетворилося на ще одну порожню кімнату в будинку. Ми відчуваємо вітер, який проникає крізь щілини, як і в будь-якій іншій кімнаті. Розбита шибка, навіть дві чи три, треба бути обережнішими із вітражами. У кутку безперервно гризуть миші, щоб сховатися у казна-яких глибинах саманних стін. Я все ще можу молитися в цій спорожнілій шкаралупі. Цей червоний вогник — моя молитва… Що станеться з нами, Господи, коли впадуть ці глиняні стіни. Я не хочу про це думати. Ви заплющуєте очі.
— Господи мій, Ісусе Христе, істинний Боже і Чоловіче…
Розплющивши очі, ви розумієте, що знову заснули. Знову, Німенький? Хіба це не дві частини того ж самого сну? Німий, Німенький, не залишай мене саму, де ти, я відчуваю поразку… Мої погрози нікого не страшать, мої молитви ніколи не справдяться, тому що я втомлююся й засинаю… Піду приляжу, бо я стара, і вже не знаю, коли сплю, а коли ні… Запали свічку, Німенький, освіти мені шлях до моєї келії, до мого рятівного ліжка…
20
Аукціоністи відчинили каплицю й винесли з неї усе, розставивши по коридорах лоти, кожен зі своєю етикеткою й номером: трухляві сповідальні, купи позолочених кривих стільців із вицвілою, пошарпаною, подертою багряною адамашкою, дощаті підніжки, п’єдестали з дерева, що імітує мармур, клячники із запилюженим оксамитом і увігнутими пружинами. Аукціоністи попередили матінку Беніту:
— За це заплатять не більше, ніж за дрова.
— Про це попереджайте отця Асокара.
— Гаразд. Просто щоб він раптом не сподівався на щось більше.
— Я не думаю, що він на це сподівається. Усе, що мало хоча б якусь цінність, він давно забрав.
Аукціоністи забрали також і те єдине, що слугувало в каплиці за прикрасу, що надавало їй розкоші — чотири великі вітражі початку століття, на яких чотири групи благодійниць будинку, одягнених у чорні плащі, колінопреклонно схилених над своїми складеними для молитви руками, зі своїми видатними іменами, яскраво написаними внизу кожного вітража, оточували Архангела Гавриїла з піднятим догори пальчиком і Діву Марію з непорочними очима — то була перша група; Богородицю Непорочного Зачаття, яка розчавлює своїми пречистими ногами голову змія, що тримає у своїх лапах земну кулю, оточувала друга група; Святу Анну, яка зачала Діву без первородного гріха, — третя група, а четверта група стояла поруч із Марією, яка навідувалася до Святої Єлизавети, що носила у своєму череві невидимого Святого Івана Хрестителя, який там усередині тішився від того, що обійми Діви звільнили від первородного гріха і його. Ці вітражі були каталонської роботи, вони справді мали мистецьку цінність, як казали деякі обізнані в цьому особи, і становили інтерес як приклад смаків тієї доби. Після того як їх повитягували з вікон, їх сперли до пілястр клуатру, щоб у день торгів крізь них пройшли спокусливі промені сонця (кольори виглядали дуже гарно, а крім них ще й обрамлення й оздоблення, майже китайської витонченості, лотоси, чаплі і щось, що нагадувало очерет), щоб потенційні покупці хоча б дещицю за них дали, хоча, зрештою, на чорта їм ті вітражі та присутність одягнених у чорне благочестивих сеньйор, чиї імена вже ні для кого не мали значення, через що цей ансамбль, який за інших обставин міг би мати якусь вартість, геть знецінювався.