Вони йдуть. Гасять світло. У підвалі на сусідньому ліжку залишається тільки одна чергова стара. Я чую, як вона шурхотить ковдрою. Крізь тканину бинтів, якою мене скуто і яка унеможливлює будь-який рух, я відчуваю, як мене огортає тепло тіла Ірис. Стара заснула. Вона щось бурмоче, насолоджується сном. Ти і я лежимо поруч одне з одним, ми навчилися визначати той момент, коли безладне дихання старих кориться ладу сну, який одягає на них ті ж мішки, які так само унеможливлюють їхні рухи й послаблюють пильність.
Ти мене не чіпаєш.
Ти навіть зі мною не говориш, потрібно дочекатися не лише тієї миті, коли сон проковтне чергову стару, але й тієї, коли біль подолає мій опір і я наважуся поскаржитися тобі й почну благати. Ти сама навчила їх загортати мене, щоб я був цілком знерухомленим, — я боюся лялечки, — сказала ти, — але ти керуєш ними, адже вони рабині твого лона, хай вони покладуть мене поруч із тобою так, щоб я швидко втомлювався від нерухомості, щоб мені швидко починала боліти паралізована спина і я хотів змінити своє положення, щоб хоча б трохи зняти біль, якого ти мені завдаєш, адже ти не дозволяєш мені поворухнутися, а сам рухатися я не можу, тому я і змушений благати тебе, Ірис, Ірис, це все задумала ти, я у твоїй владі, я знаю, я шепочу тобі: благаю, поверни мене трохи, я паралізований, я більше не можу, мабуть, мені доведеться назавжди залишитися в цьому підвалі в болючому нерухомому положенні, мабуть, коли на світанку старі звільнять мене від бинтів, я не зможу ступити кроку чи й поворушити пальцем.
Ти дихаєш інакше, ніж старі, що сплять. Я більше не можу. Я знаю, що невдовзі в мене почнуться судоми. Я закликаю тебе:
— Ірис.
Ти не відповідаєш мені, хочеш, щоб я благав:
— Посунь мене трошки.
— Не хочу.
— Будь ласка, Ірис.
— Ш-ш-ш… І не чіпай мене.
У мені зароджується нерухома, нестерпно статична судома, там же, де й завжди — у сухожилках підйому ступні, вони стискаються зашморгом, біль починає душити мою щиколотку, ув’язнену бинтами в нерухомому стані, судома просувається сухожилками моїх знерухомлених ніг, моїм тілом, нездатним захиститися від болю, хоча досить було б одного маленького руху, який би ти могла дозволити і на який я нездатний, судома просувається, посилюється, стискаючи мені весь лівий бік, до плеча, до ключиці, тепер я не спроможний захистити себе навіть порухом шиї, я не маю права навіть на найменший рух, який би розвіяв судому, ти позбавила мене права на рух, щоб перетворити на свою ляльку, адже ти знаєш, що коли я замотаний, то я стискаюся й біль охоплює мене всього аж до самої шиї, й мені доводиться кричати від болю, але я не кричу, а лише знову шепочу:
— Ірис.
Ти не відповідаєш.
— Ну трошки.
— Ні.
— Я помираю від болю.
— Така твоя кара.
— Ірис.
— Тобі дуже болить?
— Так.
— Ти хотів би поворушитися? Що б ти зробив для мене, якби я тебе поворушила?
— Усе, що накажеш.
— Сране брехло.
— Ні, Ірис… Я більше не можу…
— Це тобі через те, що ти брудне брехло. Скільки разів я відправляла тебе по того типка, який зробив мені дитину? Марно. Ти завжди повертався з якимись казочками, новинами… Хтось тобі щось казав… Якісь звістки, більш нічого, а типок як у воду пірнув. Уже зовсім скоро я народжу дитинку. Думаю, що я вже навіть її перетримала, зрозуміло, дат я не пам’ятаю, в цьому будинку всі дні як один, але думається мені, що це має статися десь тепер, а цей типок має прийти до мене і визнати свою дитину. Я не хочу, щоб мій син був байстрюком… А якщо він народиться в цьому будинку, то що скаже матінка Беніта. Якщо ти не приведеш мені того типка до народження дитинки, я скажу, що це ти винен у всьому…
Я шепочу їй:
— Ірис, послухай…
— Жодних запитань.
— Я маю ідею.
— Мене вже дістали твої ідеї.
— Ця ідея хороша.
— Я тобі не вірю.
— Посунь мене трошки.
— Ні…
— Як мені тоді з тобою розмовляти?
Ірис міняє моє положення на ліжку, допомагає трохи витягнути ноги, і я немов занурив їх у свіжу воду, яка їх розм’якшує і знімає біль. Я знаю. Ірис триматиме мене в цьому положенні, доки не добуде з мене всього, чого захоче, і тоді, коли моє тіло знову почне німіти в цій тиші, я знаю, вона знову до мене заговорить і я знову їй пообіцяю різні речі, щоб вона знову мене посунула і біль зник або хоча б трохи стих. Я шепочу їй на вухо, щоб не розбудити чергову стару: