— Річ у тім, що його тут нема. Батько твоєї дитини втік, коли йому сказали, що я його шукаю, і я збився з його сліду. Коли він дізнається, що я його шукаю, то переїздить в інший будинок, в інший район, і я знову його гублю, бачила б ти, що я вигадую, щоб ніхто не запідозрив, що я йду за ним по п’ятах… Йому страшно, бо його переслідують, а це добряче наганяє страху, адже коли тебе переслідують, ти починаєш вигадувати причини, плетеш драми, у яких на передній план виходять події, що ніколи не траплялися, щоб хоча б якось виправдати цей страх…
— Я тебе не розумію… Говори ясно…
— Коли вночі ти розмотуєш мої бинти, поки чергова стара спить, змушуєш одягатися і викидаєш на вулицю, ніби пса, і забираєш у мене ключі, чекаючи до світанку у дверях, я обходжу все місто, Ірис, а місто це жахливе, не знаю, навіщо ти хочеш туди виходити, якщо тут ти все маєш, мене вже знають у барах, у борделях, на ярмарках, у цирках, у галереях театрів нашого району, всередині яких стоять такі ж дерев’яні лави, як і колись у каплиці, я всюди його шукаю, клянуся, але мені завжди кажуть, що він давно вже тут не бував, йому сказали, що його шукають, щоб помститися, і він перелякався і зник, зрозуміло, нікому невтямки, що інструментом цієї помсти є я, тож мені про це всі радо розповідають.
Ти слухаєш мене, бо думаєш, що це якийсь пригодницький роман.
— Послухай, Ірис…
— Гаразд, але я не збираюся вічно залишатися в цьому свинарнику разом зі старими й тобою.
— Я відпущу тебе, щойно ти цього захочеш.
— Що мені з того? Хіба ти сам не казав, що десь тут вештається Даміана? Я не хочу більше знатися з тією старою лесбійкою. Якщо я піду сама, вона мені так казала, мене заберуть народжувати до лікарні, де до дівчат ставляться зле. Я сама часом чую вночі кроки Даміани довкола будинку, чую, як вона свистить, щоб я визирнула з балкона, але я не визираю, я не хочу до неї. Краще я дочекаюся, доки прийде він, продовжуючи грати зі старими в чудеса, щоб, якщо ти не знайдеш мені того типка, вони допомогли мені народити й виростити дитинку. Я не збираюся ходити по вулицях жебрачкою з малюком на руках. Гроші, їх ти мені маєш принести, якщо не зможеш знайти типка.
— Про це я й хочу з тобою поговорити.
— Про це?
— Розв’яжи мене трохи.
— Ти мене не раз так обманював.
— Розв’яжи мене і я тобі все розкажу…
Під ковдрою Ірис здійснює маніпуляції зі шнурками й вузлами, які перетворюють мене на пакунок. Я можу поворухнутися. Я знову маю руки, ноги, вони існують поза межами судом, поза межами незручності і страху вічного стискання, — Ірис, Ірис, розв’яжи мене ще трішки, і я представлю тобі будь-який прожект, аби ще раз тебе обдурити, якусь казкову дурницю, якийсь фотороман, щоб ти могла мені повірити, я занурю тебе цілком у цю вигадку, ніби в музичну скриньку, — ти попускаєш мене ще більше, — кажуть, що він розповідав іншим, що любить тебе більше за всіх… ще один вузлик… і що він не може тобі нічого запропонувати, бо він бідний… іще один… що він тебе не гідний… тепер шнурок… нащо йому сюди потикатися, якщо він не зможе дати своїй дитині освіту… я все ближче і ближче притуляюся до твого уважного вуха, радячи тобі зрештою, що не варто вирушати на його пошуки, бо в тебе в будь-яку мить можуть початися пологи, а крім того, той Ромуальдо голодранець, він навіть не володів головою Велетня, якою водив тебе за носа, він зник, той Ромуальдо, не залишивши і сліду, так ніби, коли порвали на шматки голову Велетня, його порвали також, краще забудь того бевзя, Ірис, не будь дурепою, я також хочу вирватися з цього будинку, незважаючи на страх вулиць, і часом я навіть віддаю перевагу судомам від цілонічного нерухомого спання поруч із тобою над блуканням у місті, але тепер, коли ти мене розв’язуєш, викидаєш надвір і замикаєш двері будинку на ключ, щоб я не міг потрапити всередину, не принісши тобі хоча б якоїсь звістки про Ромуальдо, я ходжу туди-сюди й зазираю в багато вікон, і тепер я знаю, де дістати грошей. Багато грошей.
— Сраний злодій.
— Чому?
— Я хоч і хвойда, але не злодійка.
— Хто тобі сказав, що ти хвойда?
— Даміана.
Ти не хвойда, Ірис, ти чиста і непорочна, обіцяю тобі. І цієї тихої ночі, під покровом підвалу, я творю у твоє вухо плетиво казки, щоб урятувати себе і щоб ти мене відпустила, бо інакше цей біль мене вб’є, тому я й вигадую, імпровізую відповідно до твоїх реакцій — один великий будинок жовтого кольору навпроти жахливого парку на іншому березі річки, я вигадую далі й розповідаю тобі, що ті багаті люди, які живуть у тому жовтому будинку, усім своїм грошам і всією своєю владою завдячують мені, тож це не буде крадіжкою, Ірис, я такий бідний і хирлявий через те, що вони в мене вкрали все, вони нічого мені не заплатили з того, що мали, адже якби не я, їх би не існувало, я дав їм усе, я наділив їх красою, владою і гордістю, без мене вони б зійшли нанівець, розумієш, їхні гроші, їхні коштовності, все належить мені; у темряві підвалу палають твої очі, захоплені цим новим романом, який я вигадую, тому що мені треба обдурити тебе, щоб ти не знищила мене болем, отож якщо ти хочеш, я можу забрати ті гроші, не вкрасти, ті гроші, які лежать у жовтому будинку навпроти парку — мої, я завиграшки заволодію цими грішми, я чудово знаю тих людей, які завдячують мені своїми багатствами, я добре знаю комбінацію сейфа, який стоїть у їхній бібліотеці, захований між стосом книжок із зеленим корінцем, згори, по ліву руку. Часом він відчиняє цей сейф, щоб порахувати свої мільйони. Я можу забрати звідти всі ті гроші, Ірис, так, випусти мене, припусти ще трохи, ще, не гаймо часу, повір мені ще раз, ми зробимо з цими грошима все, що ти забажаєш.