— Але я не хочу з тобою жити.
— Гаразд. Поділимо навпіл, щоб ти могла зробити все, що захочеш. Ти думаєш про це.
— Ні, мені не підходить. Я неповнолітня. Краще залишитися тут. Що мені скажуть, якщо я сама, без документів піду в клініку народжувати дитину?
Відтак я бурмочу:
— Виходь за мене.
— Навіть не мрій!
— Я пропоную тобі одружитися, щоб ти могла робити все, що забажаєш, не більше. З тими грошима, які я тобі дам, і свідоцтвом про одруження ти зможеш робити все, що заманеться, й ніхто не ставитиме тобі жодних запитань. Тобі ж самій буде зручніше, якщо ми одружимося, адже твоя дитина не буде байстрюком, принаймні вона матиме прізвище…
— Чиє прізвище?
— Моє.
— Яке в тебе прізвище?
Не змушуй мене його промовляти.
— Це неважливо, я тобі потім усе розповім…
Ірис розв’язує мене й водночас із захватом слухає мою історію, яка вривається у її фантазію, і зрештою звільняє мене, нагого, з поголеним членом, але вільного: я лежу поруч із нею, як чоловік поруч із жінкою. Я б міг тебе зґвалтувати, Ірис, прямо тут, і ця стара цього б не помітила, ти б сама заледве помітила, але я цього не зроблю, бо я не маю статі, і я хочу, щоб усі старі знали, що я не маю статі, і щоб ця новина досягла Пети Понсе, й вона заспокоїлася й, можливо, нарешті наважилася померти, я не більше, ніж стара, яка чергує поруч із тобою цієї ночі, напровсяк, бо раптом ця ніч нарешті стане ніччю осяяння. Ти кажеш:
— Я й на себе саму не маю документів.
— Я теж.
— Тоді як?..
Байдуже як, Ірис, не переймайся, спочатку треба дістати грошей, за гроші можна купити все, так кажуть розумні люди. А після того, як у наших руках будуть грошики, побачимо, що можна буде вдіяти, не будь дурною, кажу тобі, це не крадіжка, я можу робити з цими людьми будь-що, замкнути їх у музичній скриньці, щоб вони з'їхали з глузду від нескінченного повторення «Венеційського карнавалу», ми замкнемо їх у цій хатинці, розмальованій пташками й едельвейсами. Передай мені штани й сорочку, які я сховав під ліжком. Дай мені одягтися, лежачи поруч із тобою під ковдрами й покривалами, щоб стара не здогадалася, ну все, вставаймо, накинь на нічну сорочку пальто, дивись, я дозволю тобі мене направляти, веди мене зі зв’язаними руками й за повідець, ніби пса, цими коридорами до головних дверей, тепер ти тримаєш ключі, ти керуєш, ти наказуєш, ти змушуєш мене вийти надвір і обійти цей велетенський безмір, де не існує добрих бабусь, одурманених віком, ти зачиняєш двері на ключ, викинувши мене копняком. Приведи мені його. Сьогодні ж. Якщо ти прийдеш без Ромуальдо, я скажу сеньйорі Риті, що ти намагався робити зі мною непристойні речі, і завтра тебе замотають тугіше, набагато тугіше за сьогодні, ти й пальцем не зможеш поворушити, і вмреш від болю, хай тебе доконають судоми і скутість, сраний Німаку, а я буду лежати біля тебе і не поворухну тебе, й навіть не торкнуся тебе, хоч як ти кричатимеш і благатимеш, я знаю, що ти можеш сховатися всередині будинку, твого будинку, але через те, що ми так багато тебе шукали й переслідували, це все перетворилося на гру, це ніби гратися в хованки чи квача, але набагато цікавіше, підвали, комори, галереї, піддашшя, ми вже знаємо цей будинок майже так само добре, як і ти, й нам легко тебе зловити; слухайте, сеньйоро Рито, — скажу я їй завтра, — цей хлопчик нечемний, ця ляля бридка, — скажу я їй, — бо вночі в неї затверднув стручок, чому б нам його не відрізати, щоб він більше не тверднув, я не знаю, для чого потрібен стручок, сеньйоро Рито, тож краще його відрізати, щоб він йому не тверднув, адже він мені заважає і не дає спати, — і тому, якщо цієї ночі ти не виконаєш своєї обіцянки, сраний Німаку, я клянуся, що змушу цих бабів відрізати тобі цюцюрку.