Легенда про її побожність вийшла за межі клуатрів, перекинулася з одного монастиря в інший, а згодом поширилася містом. Родині Аскойтіа дуже лестило мати, крім стількох героїв, ще й святу, або принаймні таку відому блаженну, яка палкістю своєї віри мала стати окрасою родинного древа.
Утім, настали буремні часи, в яких святості бракувало місця. На передній план вийшла негайна перемога, свіжорозпалена ненависть, невгамовна жага помсти, небезпека, яку потрібно було здолати навіть ціною власного життя… А відтак — усталення крихітної й далекої республіки, вигадування законів, визначення класів, викорінення старих привілеїв і заміна їх новими… Мали минути кілька десятиліть після смерті Інес де Аскойтіа, щоб чутки, які зберігалися в клуатрах, але які все ж просочувалися назовні, дійшли до архієпископа у вигляді офіційної пропозиції щодо відкриття процедури беатифікації, підписаної абатисою дому. Передусім необхідно було провести ексгумацію. Інес запевняє, що в її сім’ї з покоління в покоління передавалася історія про те, що, відкривши труну, архієпископ побачив у ній лише свіжий, чистий, новий атлас, так наче не минуло стількох років і наче на ньому ніколи не лежало жодного тіла. Звісно ж, нічого з цього (що могло би принаймні викликати якусь цікавість у Ватикані) не було зафіксовано документально. Правда полягає в тому, що час стер із пам’яті місце поховання блаженної дівчинки, яка зникла, не залишивши жодного сліду, окрім як цього будинку, зведеного для її ув’язнення, який усе ріс і ріс, багатіючи з легенди про його початкову бранку, про яку не залишилося згадок.