Але непевність ця не лише нинішня. Вона вічна. Що сховали касикові руки, коли затулили дверний отвір пологом пончо? Невже ту мить, коли зловісна голова чончона приєднувалася до червоної виразки на шиї дівчинки, а схожі на кажанячі крила вуха не встигли набути людських розмірів, а тому треба було негайно, якнайшвидше приховати їх під білим чепчиком убору черниць ордену Боговтілення? Чи, можливо, що батьків погляд спинив процес, під час якого руки його доньки набували звичної гладкості, через що вони навіки застигли у формі виноградної лози, немов чорні палиці, спотворені ґулями й саднами, немов сухі покручені гілки, а отже невідкладно, якнайшвидше треба було приховати їх фартухом монахині? Хіба не можливо, що, уздрівши видовище цих жінок, які розпливаються, ніби задимлені образи, мінливі образи, що постійно змінюють форму, тремтять і коливаються, касик відчув страх, що його донька розчиниться назавжди, — і він одразу замкнув її тут же, в її кімнаті, згодом — у капуцинок і зрештою — в цьому будинку, що, ніби тенета, вловлює будь-яке втілення, бодай гібридне, бодай розпливчасте, його любої доньки?
Можливо. Коли втручається Пета Понсе, усе можливо. Задля того, аби перемогти її, я не вгаваю запитувати себе, щоб потім зафіксувати це на папері: яка нікчемна реальна подія дала початок цій потворі із сотнею облич, вкритих поліпами, з нескінченними варіантами й лабіринтами можливого, які ні для чого не служать, але які тим чи інакшим чином існують? Що трапилося насправді? Наприкінці вісімнадцятого століття один багатий фермер баскського походження, батько дев’ятьох синів і однієї доньки, полишив свої володіння на південь від ріки Мауле й замкнув свою доньку в монастирі, цим самим заснувавши капеланію родини Аскойтіа, — це історичний факт. Але чому люблячий батько, окрім того, немолодий вдівець, мав назавжди замикати свою єдину доньку в монастирі? Навіщо карати її за відьмацтво, якщо відьом не існує, не існує чончонів, імбунче і таємних печер? А няньку він стратив, щоб народ вірив у ці личини страху? Навіщо було зводити спеціальний будинок, щоб замикати її там, якщо її справді охоплював містичний екстаз, як і належить блаженній, святість якої можна і треба являти іншим?
Інес де Аскойтіа не була ні святою, ні відьмою. Я переконаний, що відбулося щось значно простіше: самотня юна дівчина, оточена віддаленим світом села вісімнадцятого століття, коли і стежок майже не було, не те, що доріг, живучи на незайманій землі, населеній самими лише тваринами й битливими чоловіками, закохалася у хлопця, який, імовірно, був трошки лагіднішим і вродливішим, а може, просто чистішим за її братів і батька. Стара нянька, яка ні в чому не могла відмовити своїй улюблениці, покривала її любовні походеньки з хлопцем, перебравши на себе аватар звідниці. Може, то був сусід, чи слуга, чи конюх, байдуже, будь-хто. Отже, я хочу запитати: а чи не пологи своєї доньки приховало батьківське пончо, розкинувшись над занадто широким дверним отвором реальності?
Чи не скерував він гнів своїх селян на стару, щоб ті її знищили, адже вона єдина знала цю таємницю? Чи не висмикнув він свою доньку з реальності, щоб вона, ув’язнена в цьому будинку, спокутувала свій непристойний гріх, давши життя легенді, а не байстрюку?
А сам байстрюк? А батько байстрюка?
Певна річ, треба було позбутися їх обох. Батька треба було не шукати, а просто ігнорувати — тут нічого не трапилося. Моя люба донечка, яка є непорочною й чистою, прийме постриг у чернечий орден, а щоб виявити мою вдячність Усевишньому за те, що Він наділив її такими чеснотами, я засновую цю капеланію. Жодних плям. Жодних дітей — їх не було й ніколи не буде. А оскільки нема дитини, то не може бути й батька, а отже й помсти батькові, якого немає. Цілковита мовчанка касика, який не довірив свій секрет навіть власним синам, адже їм невтямки такий витончений різновид помсти, як її відсутність, стерла з лиця землі цього переляканого бідолаху, який утік іще раніше, ніж ті дев’ятеро харцизяк його б убили, але вони його не вбили, бо вони його не шукали, бо його не існує, нема батька, нема сина, моя донька Інес вступить у чернечий орден, бо вона чиста і побожна, тут нічого не сталося…