— Гарно.
Вона розкрила валізу на своєму ліжку.
— Скажи, еге ж?
Вона дістала свою чорну сукню й пальто, взула черевики й накинула на себе халат цеглястого кольору.
— Яка ви елегантна, місіа Інес! Я чула, що сучасні італійські речі такі ошатні…
— Він швейцарський. Це єдине, що я купила в Європі, крім шести однакових чорних суконь, яких мені має вистачити до смерті.
Матінка Беніта допомагає їй вішати її прозаїчні чорні сукні в шафу і каже їй, що думала, ніби за процес беатифікації як слід узялися, й тому вона так надовго затрималася в Європі. А внизу шафи вишиковувався рядок черевиків із колодками всередині.
— Ні, я лікувалася в санаторії у Швейцарії після нападу, який я пережила, коли кардинали сказали мені ні…
І вона хитає головою так само, як мали б хитати своїми головами кардинали, кажучи ні, — блаженна не є блаженною, ти не змогла продовжити рід народженням сина, як і власне беатифікацією, яку ти витягла зі скрині зі старими речами, щоб повісити її, ніби блискучу прикрасу, на родинне древо… Ти хитаєш головою, роздивляєшся себе в люстерці, торкаєшся волосся і продовжуєш…
— …крім того, я б хотіла, щоб у мене трохи відросло волосся, щоб я повернулася сивою, пригадуєте, до мандрівки я його собі висвітлювала, зовсім трохи, як у молодості. Я хотіла повернутися з волоссям, скрученим у пучок, як у пралі, без жодної претензійності, схожою на старих, що тут мешкають. А ви як, матінко Беніто?
— Я зараз така заклопотана інвентаризацією для аукціону.
— Аукціону не буде.
— Ви говорили з архієпископом?
— Хіба я не казала вам, що ні з ким не говорила? Я приїхала на таксі з аеропорту, із собою взяла тільки одну валізу, решту валіз відправила додому іншим таксі. Хай тільки з’являться сюди завтра ці аукціоністи… покличете мене… я з криками їх вижену, щоб вони про все розповіли Херонімо.
Матінка Беніта зачиняє дверцята. Вона нагинається, щоб запхати валізу Інес під ліжко. Підвівшись, вона бачить, як Інес дивиться на ліри з таким напруженням, що здавалося, ніби вона хотіла сягнути поглядом крізь них, крізь шар застарілих новин, щоб проникнути у глибину глини стін, щоб вирвати звідти щось, що було поза межами цього всього, і ви, матінко Беніто, знаєте, що то було. Не перемінивши виразу свого обличчя, не відводячи погляду від стіни, вона запитала матінку Беніту:
— А ця консьєржка? Як її звати?
— Рита.
— Як у неї справи?
— Дуже добре.
— Вона має для мене якісь звістки?
— Вона нічого мені не казала.
— Ну звісно, Херонімо не дзвонив. Він не знає, що я повернулася. Таксі з моїми речами прибуло, коли він був у клубі, й він не дізнається про це аж до вечора. Якщо дзвонитимуть, передайте Риті, що я молюся в каплиці і що мене не можна турбувати. Я приїхала сюди, щоб молитися і спокутувати провину.
— Але ж, місіа Інес!
— Що?
— Ви не знаєте?
— Ні…
— Вам хіба не розповідали, що вони найперше ліквідували каплицю і що вона ось уже кілька місяців стоїть забита дошками, і що звідти позабирали вітражі й решту всього?
Інес затуляє обличчя руками.
— Чому вони так жахливо вчинили?
— Отець Асокар дуже квапився якнайшвидше провести аукціон, щоб розпочати знесення… Але все затягнулося. Служби вже не правлять.
Інес забрала руки з обличчя: то було інше обличчя, обличчя, яке вас перелякало, матінко Беніто, бо скидалося на те, що одне з облич з-позаду шпалер із лірами пройшло крізь них і зараз зайняло своєю тривогою середину келії.
— Уже й без служб мене хоче залишити Херонімо?
— Не кажіть так…