— Ви не знаєте його…
— Ні…
— Ви не знаєте, як це…
— Ні…
— Я прибула в цей будинок не для того, щоб залишитися без служб. Я потурбуюся, щоб ораторію з мого дому перенесли сюди. Облаштуємо її в сусідній кімнаті, і якщо в отця Асокара ще зосталося трохи глузду, він пришле мені якогось священничка, щоб той правив мені службу і щодня приймав причастя… Як би не було, всім цим я займатимусь завтра. А зараз я хочу спати… Піду вкладатися…
— Шкода. Усі мешканки чекають на вас у кухні, щоб ви з ними привіталися…
— Не сьогодні… я втомлена… завтра. І ще одне, матінко Беніто, і Риті теж перекажіть, якщо телефонуватиме Херонімо, я не можу з ним говорити… думаю, сюди він не приїде, але дзвінками своїми набридатиме. Кажіть йому весь час, що в мене справи.
— Авжеж.
— Дякую.
— Вам ще щось треба сьогодні, місіа Інес?
Вона ходить по келії, обмацуючи ліри пучками пальців. Вона висмикує їх, ніби поранивши, кладе руки в кишені свого цеглястого халата і звертає погляд на черницю.
— Не знаю, матінко Беніто…
— Гаразд, тоді я йду…
— Де ви спите?
— Трохи далі на іншому подвір’ї.
— Який великий цей будинок!
— Неймовірно.
— Таке враження, ніби він виріс, поки мене не було.
— Його неможливо повністю вивчити.
— Кажуть, що Німенький єдиний, хто знає його цілком. Це правда?
— Так кажуть. Проте тут говорять стільки нісенітниць… Зрештою, це можливо… У цьому будинку все можливо.
— Не кажіть так, матінко Беніто.
Вона сідає на ліжко.
— Ось дзвіночок, якщо я буду вам потрібна.
— Дякую.
— Нема за що.
— Матінко…
— Якщо я кричатиму, мене почують?
— Чого б це ви мали кричати?
— Я боюся павуків.
— Ми тут як слід прибрали.
— Річ у тім…
Матінка Беніта поклала свої добрі руки тобі на плечі. Вона стоїть перед тобою, намагаючись знайти твій погляд, щоб заспокоїти його своїм, але ти ховаєш очі від неї.
— Що трапилося, місіа Інес? Розкажіть мені…
Ти не дивишся на неї.
— Просто відтоді, як беатифікація не вдалася, я страждаю на жахливе безсоння. Навіть у Швейцарії це не змогли вилікувати, тому я там лікувалася. А в ті нечисленні рази, коли я сплю, мені сняться жахіття, якісь в’язниці, з яких я ніколи не зможу визволитися, таке враження, наче я назавжди приречена жити всередині жахіття, дуже часто я не знаю, чи всередині я чи зовні…
— Ви не знаєте, чи вві сні ви, чи наяву… Це жахливо…
— Звідки ви знаєте?
— Зі мною це також трапляється…
— Але не так, як зі мною, мені від цього так страшно. Гадаю, що краще, щоб мені тут встановили телефон, у самій кімнаті, про всяк випадок…
— Про який випадок, місіа Інес?
— Тут пахне цементом.
— Не схоже…
— Тут не проводили будівельних робіт?
— Та яке там, будинок же збираються знести.
— Він не був таким великим.
— Він не міг вирости.
— Але ж він не був таким великим.
— Ну, а яким йому бути, місіа Інес!
Ти збагнула це, не усвідомлюючи, коли увійшла в будинок: двері, які я замурував цементом і цеглою, адже, щоб не загубитися, треба замуровувати кімнати, галереї, віконні отвори задля уникнення руйнування, це моя робота; а ще, непомітно для матінки Беніти й решти, я накладаю на стіни тиньк і малюю плями від вологості й старості, щоб ніхто не запідозрив, що позаду цих стін є кімнати, галереї, подвір’я й пасажі. Ніхто не помічає змін. Лише ти, адже ти знаєш, що замуровування і забивання не обмежує, а розширює простір будинку, адже ніхто, ні будівельники, ні аукціоністи, не зможуть потрапити у замкнені місця.
— Це з ванної капотить?
— Ні, з колонки на подвір’ї.
— Вона не даватиме мені спати.
— Завтра я накажу її відремонтувати.
— Ні, цієї ночі. Мені потрібен відпочинок.
— Подивлюся, що можна зробити.
— Зачекайте, не йдіть іще.
— Вам ще щось треба?
— Та ні.
— Гаразд, тоді…
— Матінко Беніто…
— Так?
— Ви вірите, адже так?
— У що?
— У блаженну.
— Ну я…
— …я зосталася зовсім одна.
— А як же ваш чоловік?
— Ви не знаєте його!
Матінка Беніта не розуміє. Коли вона сідає поруч із тобою на ліжко, ти підводишся і починаєш ходити кімнатою туди-сюди, сюди-туди, кидаючи випадковий погляд на овал люстерка на шафі, мабуть, намагаючись угадати сховані за лірами обличчя.
— Але скажіть мені, матінко Беніто, який ще доказ блаженності, вагоміший за сам факт існування цього будинку, їм потрібен?
— Приляжте краще…