Ґабріель підбирає звідусіль журнали. Він розставляє їх на поличках. Хтось крутить ручки настільного футболу, залишає його і збирає ногою в купку шматки голови Велетня. Анісето й Ансельмо підходять до столів, але навіть не чіпають фігурок футболістів, які є лише бляклими копіями героїв справжньої гри. Хлопці позіхають і йдуть із магазину, не попрощавшись, вони біжать під дощем, кожен у свій бік. Залишається тільки Анісето, який допомагає братам збирати клапті у відро. Якщо клапоть завеликий і не влізає у відро, вони рвуть його на менші частинки, щоб вони помістилися. Ось інша частина ока, біла, з чорними, схожими на зірки цятками, а це, певно, мочка, — кажу я, — від червоного вуха. Коли вже все прибрали, Ґабріель знаходить за прилавком знекровлений і вицвілий костюм Велетня.
— Ба! Про нього ми й забули.
— Що з ним зробимо?
— Він ні до чого не придатний.
— Подаруймо його Хіні.
Сміються.
— Ця дурепа немов збожеволіла.
— Це правда, що вона думала..?
— Вона шльондра. Вона вдає з себе невинну, коли йдеться про Велетня.
Анісето стоїть у дверях, дивлячись на дощ і чекаючи, аби розвиднілося, щоб він міг піти. Коментує:
— Я так не думаю. Вона дивна. Кажуть, коли вона трахається, то робить це, ніби граючись, не всерйоз, як інші, розумніші дівчата, і каже «люлі-люлі, люлі-люлі», як малі діти. Слухай, часом мені хочеться розповісти про все монашкам, щоб із цією малою, не приведи Боже, нічого не трапилося, бо ж, кажуть, вона крім усього ще й сирота.
— Не влізай у це, Анісето.
— Так, не влізай.
— Звісно, краще не влізати.
— Добре, Анісето, йди, я зачинятимуся.
— Вона знудиться в Домі.
— Треба буде подивитися, як там Ромуальдо.
— Ми навіть куряву від його черевиків не побачимо в нашому районі. Що ж йому скажуть ті знамениті турецькі добродії?
— Досить, Анісето…
— Не говори так. Уже розвиднюється.
— Я пішов. Скільки сьогодні заробив?
— Не знаю. Думаю, небагато, завтра зроблю собі касу. Коли йде дощ, я ніколи багато не заробляю. І що найбільше мене доводить до сказу, — те, що якісь людиська скористалися переполохом, який ви здійняли, і поцупили в мене кілька новеньких книжок, які я їм майже продав.
— Я пішов.
Брати мовчать. Будинки з іншого боку вулиці потемнішали. Гілки горіхових дерев більше не нагадують чорнильні плями, а радше схожі на каракулі у світлі ліхтарів.
— Коли ти завтра відчиняєшся?
— Побачимо.
— Може заскочу до тебе.
— Добре, давай.
— Чао, Ґабріелю.
— Чао.
— Чао, Тіто…
— Чао.
8
Підвал теплий і запашний, його освітлює свічка, яка горить у свічнику. Ми, семеро старих, випросталися довкола Ірис, яка лежить у ліжку. Бідолашній дівчинці зовсім зле. Рита і Дора швидко її роздягають, витирають їй волосся, а це найтяжче, бо воно в неї кучеряве, скільки ж того волосся в Ірис, заради Бога, якщо воно в неї не висохне, вона зляже із запаленням легенів, з такою-то мокрою шевелюрою, на неї одягають теплий одяг, фланелеву сорочку, шкарпетки, светр, шаль, що ще, а так, пляшечку з гарячою водою в ноги, але якщо там окріп, то в пляшечку треба вставити соломинку, можна висмикнути з віника, щоб пляшечка не трісла від окропу. Марія Бенітес підходить до пічки. Її туго закутують у шаль, хто його знає, що трапилося з цією дівчинкою, ми так і знайшли її мокру, в калюжі води на подвір’ї біля головних дверей, без черевиків, бозна-де вона загубила ті черевики. Марія Бенітес торкається її лоба, запевняє нас, що жару немає, нічого серйозного, укутати, дати гарячого липового чаю з лимоном, дивитися за нею, щоб їй, впертому дівчиську, не здумалося ще раз кудись іти, коли дутиме вітер і йтиме такий сильний дощ. Поставте біля неї липовий чай з лимоном, який готує Амалія, щоб вона випила його, коли прокинеться. Хай вона відпочиває. Хай спить.
— Не треба її тривожити.
Даміана підмітає. Дора в’яже. Роса Перес, яка ні до чого не придатна, береться робити корпію, щоб спинити кров, — з першороділлями ніколи не вгадаєш, з першороділлями треба бути обережними, потім, із другою, третьою дитинкою, вже не так тяжко, моя тітка мала аж вісімнадцять дітей. Наша діяльність створює м’який ватяний шум, позбавлений гострих кутів, які б могли порушити її сон. Ірис заворушилася.
— Сеньйоро Рито…
Рита наближається до неї. Усі ми наближаємося. Рита сідає на край ліжка, гладить їй лоб, Ірис шукає її руки, стискає їх, наші очі, що завжди готові в будь-яку мить розплакатися, вологішають, побачивши цей гнітючий жест.