— Хоцю ням-ням, мамо…
Серйозна й зосереджена Ірис сідає на підлогу поруч із пічкою. Розстібає свою кофтину. Дістає одну зі своїх обважнілих грудей.
— Тато, мамо…
— Їж, моя лялечко.
— Давай, Даміано, їж свій ням-ням, не змушуй тебе вмовляти, коли ще тобі таке випаде…
Своїм беззубим ротом Даміана хапається за сосок Ірис, а ми надриваємо зі сміху животи, ця Даміана виявилася смішнішою за Менче, вона схожа на немовля з цирку, найпотворніше немовля, дивись, яке одоробло в тебе замість немовлятка, Ірис, хіба тобі не соромно, сховай її, краще сховай її, щоб ніхто не бачив, не злякався чи не насміхався потім із тебе, волохате немовля, де ви таке бачили, а Ірис каже: ні, моя маленька лялечка дуже гарна, вона говорить і так солодко смокче мені цицю, смокчи, Даміано, донечко, смокчи, потім я заколисаю тебе, зроблю тобі люлі-люлі і попрошу в бабусь, щоб вони дозволили мені з тобою спати в одному ліжку, тому що ти даєш мені тепло, а його мені зараз бракує, я мерзлячка, дарма, що товста, досить, Даміано, ти вже насмокталася достатньо, не будь ненажерою, не переїдай, досить. Ірис ховає свої груди. Вона знову прогулюється по підвалу з немовлям на руках, поплескуючи його по спині, щоб воно відригнуло. Ірис, добре ляпни цій брудній бабі по спині, бо якщо вона не відригне і її здує, вона плакатиме й не даватиме спати цілому будинку, бо коли Даміана плаче, вона плаче по-справжньому, згадайте, коли померла покійна Брихіда, вона плакала так голосно, що її було чути аж на центральній площі, постукай іще, Ірис, іще. Аж ось Даміана видає відрижку, від якої здригається весь підвал, і ми лускаємо зі сміху.
— Це точно було чути на центральній площі.
— Мамо, мамо, я злобила пі-пі…
— Ну це вже не направду, свинюка ти така.
— Вона й на таке здатна.
— Не забрудни нам новесеньку шаль.
— Треба негайно її поміняти, бо їй пектиме.
— Так. Тобі доведеться поміняти немовляті пелюшки, Ірис…
Ірис викладає Даміану на рушник, щоб не замастити простирадло. Рита приносить свіжу пелюшку, Амалія приносить тальк, Роса Перес — губку, Марія Бенітес — мазь, Дора трясе брязкальцем, щоб відволікти немовля, так немовлятко не засмучуватиметься, бо часом немовлята засмучуються, коли їм міняють пелюшки. Мама знімає з неї драну верхню спідницю, за нею — смердючу нижню, знімає вовняні панчохи, мокрі труси, — мені треба теплу воду, не гарячу, ні, ще обпечете мені дитинку, — звідки ця дівчинка знає стільки про немовлят, здається, вона тільки те й робила у своєму житті, що доглядала за немовлятами, гляньте, сум як рукою зняло, бо ж то сум її діймав, і тепер наша Ірис сміється, вона щаслива, гляньте, як вона регоче від вигляду цієї безглуздої піхви, нерухомої, чорної, зморшкуватішої за сухий фінік. Майже наосліп, сміючись від пик, які їй корчить Даміана, Ірис обережно миє її піхву. Їй не болітиме, доню, візьми її поцьку, обережно, ніжно, відкрий її, Ірис, ти диви, у цієї старої — найсмердючіша дупа, але ти відкрий її як слід, маленьким дівчаткам, Ірис, треба як слід відкривати поцю, щоб вимити її зсередини, бо від присипок і мазей там збирається бруд і заводиться інфекція, три акуратно, але ретельно, щоб не залишилося жодного бруду, так, так, прямо там, треба ніжно гладити цю милу піхвочку, піхвочку моєї доньки, балакучої ляльки, адже з ляльок у мене була хіба палка, обмотана ганчір’ям, коли я була маленькою, ця лялька цікавіша за ту, яку ви мені обіцяли, бо ця лялька жива, я ніжно протираю тобі стать губкою, щоб ти була спокійна, щоб казала «агу, мама, гарненька мамуся», твої жорсткі руки — це руки моєї дитинки, які торкаються моєї щоки, я плескаю тебе по ніжних сідничках, у тебе ніжні сіднички, Даміано, хоча й інші старі давляться від сміху, тому що ти крутиш стегнами, коли я тебе підіймаю. Ти вже не рухаєш стегнами, твої очі заплющуються. Я цілую тебе у твій зморшкуватий живіт.
— Яка гарнесенька в мене донечка. Схоже, що Даміана заснула. Ірис намугикує щось, посипаючи тальком чорні волоски. Решта нас хоче навчити її одягати пелюшки: так не робиться, Ірис, ось, ось так, так краще, ні, не так, Доро, пелюшка дуже їй тисне, потім дитинка плакатиме, їй болітиме і пектиме… Найгірше — це коли діткам пече… Ти ще побачиш, замазуро Даміано, як тобі запече твоя засцяна срака, я не кажу вам, що так краще, просто так я міняла пелюшки дітям місіа Хертрудіс, і їм ніколи не пекло.
Кожна з нас повертається до своїх справ. Ірис загортає Даміану в шаль і сідає в куток, щоб приспати її, ніжно колисаючи у своїх руках, притулившись щокою до лускуватої щоки старої, тихенько наспівуючи пісеньку: