Коли дитинка починає схлипувати, просячи ням-ням, мамо, хоцю ням-ням, Ірис дістає грудь, і немовля до неї присмоктується. Ця дівчинка зовсім не спала, вона не хоче засинати, краще заспівати їй щось іще, що не наганятиме на неї страх, щоб вона заснула, бо якщо вона не засне, то ми ніколи з цим не покінчимо і самі заледве зможемо поспати.
Вони з Даміаною тепер нерозлучні. Ми вже й забули, що її звуть Даміана. Ми звемо її немовлятком Ірис. Коли ми розуміємо, що поруч немає сторонніх надокучливих старих — таких як Кармела зі своїми постійними наріканнями чи Сунільда Topo, яка схожа на стерв’ятницю, що кружляє довкола нас, чекаючи, доки одна з нас помре, щоб ми могли її обрати, хоч вона й гадки не має, куди її обирають, — Ірис розкриває свої обійми й огидне немовля застрибує на її спідницю або вмощується на її руках, і мама співає їй: люлі-люлі, люлі-люлі, гарна дівчинко, не какай у штанці, гарна моя донечко, спи, дитинко, спи, прийде корова, — в неї течуть шмарклі, мама витирає її волохатий ніс, вона робить пі-пі, а Ірис міняє їй пелюшки, а коли вона просить ням-ням, дістає свою важку білу циц[ю, і не]мовля смокче, відригує і згодом засинає. Коли дитина просинається, вона зазвичай мокра, від цього її не вдалося віднадити, хоч як її вмовляли старі, ця дівчинка знову мокра, заради Бога, коли вона навчиться попереджати, щоб ми не мусили, як рабині, весь час прати її пелюшки, нам ще стільки всього треба зробити… Так, треба їх міняти одразу ж, бо всі ми знаємо, що інакше їй пектиме.
Ірис розкриває ноги Даміани. Потворність її оголеної піхви не викликає в мене огиди. Навпаки. Через те, що ми такі сором’язливі й благопристойні, нам не соромно показувати Німенькому ту частину тіла, яку ми так ревно оберігаємо, — це означає, що належність до кола семи старих скасувала мою власну стать. Я поволі зменшуюсь. Я в змозі зберегти свою стать, так само, як зберіг голос і своє ім’я, яке повторюється дев’ять тисяч триста разів у ста примірниках моєї книжки, що їх дон Херонімо зберігає у своїй бібліотеці, що лежать запаковані серед бібліографічних цікавинок, до яких усім байдуже, на поличках праворуч від дверей, у цьому палаці з потьмянілих дерев’яних шаф і найтихіших оксамитових крісел. Сам не знаючи цього, він зберігає мене, охороняє, допомагає мені, я стаю йому в пригоді, щоб він зберігав моє ім’я, щоб приховував його склади, і щоб ніхто крім нього їх не пам’ятав, адже часом я сам забуваю себе, я не існую, я не маю голосу, не маю статі, я — сьома стара. Я вже давно знищив свій розум, допомагаючи матінці Беніті прибирати й підмітати, й боротися з непоборним, що робити з мозолями Кармен Мори, яка вже кульгає, залишився тільки горох, а старі люблять квасолю, а чим зігрітися, Німенький, вже зовсім немає вугілля, найкраще буде поздирати мостини з підлоги в дальніх кімнатах будинку й рами з вікон, і балки, яка різниця, якщо його й так знесуть, прибирати, підмітати, часом ховати свічки з вівтаря і бити себе в груди і дзвеніти дзвониками, допомагаючи під час служби, я не чую, я не вмію розмовляти, що вам іще треба, зі статтю було найважче, але я — сьома стара, мій член — лише безглуздий шмат м’яса з волоссям, який потроху зсихається і мало чим відрізняється від Даміаниної вульви. Коли світить сонце чи дме вітер, ми вішаємо пелюшки немовляти Ірис на подвір’ї понівечених святих, щоб вони висохли і провітрилися і дитинка Ірис не лишилася без чистого одягу. Ми кличемо Амалію, яка блукає іншими подвір’ями у пошуках пальця, щоб вона забрала сухі пелюшки.
Даміана дуже зсохнулася. Вона стала круглішою й легшою. Вона, як і я, втратила мову: каже лише «хоцю сьпатки», «нян-ням мамуня», «ше ням-ням», «хоцю каки», а ще ніжно розважається із сосками Ірис, хапає їх своїми шорсткими пальцями, бавиться ними, жує своїми беззубими яснами, слинить їх, сміючись, тому що зосередила весь усесвіт між цими двома точками задоволення, які ув’язнюють Ірис усередині цієї мари, яку ми для неї вигадали, щоб вона принесла нам такий бажаний урожай — свого сина, нашу чудодійну дитину, яка забере нас усіх до неба, оминувши глибокий сон смерті, якого бажано уникнути, мого сина, сина дона Херонімо, який продовжить наш рід. Ми огортаємо себе розмовами про менструальні кровотоки, про прадавню мудрість щодо ефективності тих або інших кашиць чи мазей, про атласні стрічки і клейонку для ліжка. Ірис так само зазнає трансформацій, замінюючи одне втілення іншим, зовсім не пам’ятаючи про попереднє, немовби її пам’ять була зроблена з такого слизького матеріалу, що жодним спогадам за неї було не вчепитись. Вона більше не Хіна, пантера Бродвею й наречена Велетня. Вона не пам’ятає Велетня. Тепер вона цілковито Даміанина мама. Ні на секунду Ірис не полишає цієї нової гри, яка повністю замінила попередню.