Я більше не можу залишати їх удвох наодинці. Я маю стежити за ними щохвилини, бо Даміана весь цей час нас обманювала, щоб украсти в нас дитину й утекти у смердючі нетрі, де ніхто не зможе знайти сина дона Херонімо де Аскойтіа під її жебрацьким одягом. Кожна секунда, яку ці двоє проводять разом, є небезпечною. Треба вигадати щось, аби позбутися Даміани, але я не можу за ними стежити, вони сплять разом, а я не можу з ними спати. Коли старі збираються в підвалі, Ірис бере на руки Даміану і, притулившись до неї щокою, щось говорить, наспівуючи. Я знаю, що вони говорять, вони планують утечу, щоб вирушити на пошуки Ромуальдо, батька, який не є батьком, а проте мав би ним бути, треба сьогодні ж попередити дона Херонімо, щоб він прийшов і врятував свого сина від тієї трясовини, у якій Даміана хоче його втопити, вони не мугикають, не пестяться, вони планують, змовляються, поки Дора в’яже, Марія Бенітес помішує на вогні настої, Роса Перес прасує, Рита робить вузлик із атласної стрічки, Амалія зволожує своє скляне око в синій скляночці, а знову крихітна Даміана дрімає на колінах в Ірис, чекаючи на бозна-який момент, бозна-яку нагоду, а розпухла Ірис пхає до носа палець і позіхає. А я, сьома стара, вмощуюся в кутку і малюю на музичній скринці едельвейс, невпинно стежачи.
— Коли він має народитися?
— З чарівними уродинами ніколи не вгадаєш.
— Шкода, що ми не можемо спитати, коли це сталося.